Читати книгу - "Село не люди – 2. Добити свідка"

– Твій тато… устряг у халепу?

– Мій? Твій, Петю!

– У мого тата немає «жигуля»!

– Тому розбив, що мав: «лексус»! І збив якогось дядька! Чи не так? Чекай! Дядька збив «лексус», а де твій тато – ніхто не знає. Кажись, так… Дядька знайшли, «лексус» є, а твого тата – немає! Йому дзвонили, та він не відповідає. Оце все тобі попросили переказати особисто.

– Хто?..

– Певно, твої колеги з району, – Людмила замовкла на мить, усміхнулася приголомшеному чоловікові. – І от скажи тепер! Хіба ти не радий, що я – з тобою?!

Петро смикнувся. Кинув зацькований погляд у бік бусика зі СОГ, який невідворотно наближався, заметушився, дістаючи з кишені мобільний.

– Аж всираюся, такий радий! І вже помовч, Людо! Татові дзвонитиму!

– Петю, не забув? Твій тато від нас учора п’яним поїхав! За кермом!

Петро опустив руку з мобільним, зиркнув на дружину розгублено: що робити?..

– Маємо швидко домовитися! – вже рулювала дружина. – Ви вчора не пили! Зрозумів? Бо твій тато і тебе за собою услід на лаву підсудних потягне!

– Добре! Не пили! – Петро дмухнув на дружину. – Від мене не тхне?

– Та є… – Людмила – по кишенях. Дістала м’ятну цукерку. – На! Тільки ж смокчи, не ковтай! І скажи «спасибі», що сільрада вирішила стати ближчою до людей, тому в коридорі для відвідувачів вазочку з цукерками поставили.

– Людо, якщо з татом щось сталося…

– Петю, геть не про те ти зараз думаєш! Тебе одразу спитають: куди Георгій Іванович від вас поїхав?

– Додому?

– Ні!

– А куди?

– Ми не знаємо. Він нам не доповідає. Ми не в курсі. Поїхав тверезий у невідомому напрямку. Запам’ятав?

– Та не дзижчи! Запам’ятав! Дідько! Але якщо з татом щось станеться… – Петро знову вхопив мобільний, набирав номер судді, одночасно питав: – І про аноніма того незрозуміло, що казати!

– От дався він тобі! Скажи, повідомив, що нетутешні покидьки призвичаїлися біля Шанівки сміття викидати, а ти їх підстерегти хотів, бо ти – за екологію і довкілля. Натомість на мертвяка натрапив.

– Нормальна версія! – кивнув Петро. Тримав мобільний біля вуха, прислухався до довгих гудків. – І анонім не потрібний! Мені ДНК про чуже сміття вже дірку в голові прогризли. От і скажу… – Петро раптом почув, як на іншому кінці дроту припинилися гудки. Напружився. – Тату?.. – мовив обережно.

Людмила витріщила очі: живий?

– Сину, ти? – почули у слухавці млявий, ніби спросоння, голос судді. – Якого біса так рано дзвониш? Робити нема чого?! У мене субота, Петре! Все! Відбій!

– Тату, прошу! Не клади слухавку! Чуєш?! – Петро так розхвилювався, ледь м’ятною цукеркою не вдавився. – Що з тобою сталося? Ти де?..

Якби голова районного суду Георгій Іванович Нечитайло раптом увірував у невідворотність покарання і втямив, що за співпрацю із неупередженим об’єктивним слідством зможе отримати менший строк, він неодмінно розповів би правду. Як вчора близько півночі, п’яний мов свиня, за кермом свого «лексуса» виїхав із Килимівки, де трохи невдало погостював у сина, бо не зміг покористуватися невісткою, тому роздратувався і вирішив їхати не додому, у райцентр, де у триповерхових хоромах дотлівала від самотності його стара суха дружина, а до одного цікавого генделика з лазнею на об’їзній. Хазяйка того генделика була не тільки молода й ловка, а й недвозначно практична: за триста гривень окремим впливовим гостям дозволяла робити з собою всяке, та лише п’ять хвилин, задля чого тягала за собою справжній пісочний годинничок. Спливли п’ять хвилин – знову давай їй триста гривень. Отаке стерво! Аж завжди цікаво, скільки разів по триста вона витримає, і, кажуть, дехто пробував з’ясувати, та завжди чоловіки першими здавалися, а тій пані – хоч би що!

Та того вечора до цікавого генделика з лазнею Георгій Іванович не доїхав. Вже повернув на об’їзну, додав швидкості, бо чому би не мчати на максимумі, коли траса порожня. Розігнався до двохсот, аж уявив, що він – не старий суддя Нечитайло, а оцей стрімкий потужний «лексус».

– А на тобі, корово ти невдячна! На! – тиснув на газ, кричав не лише конкретній Людці, яка так безславно обригалася у ту мить, коли мала задовольнити сексуальні потреби свекра, а всім жінкам!

– На! На! – горлав і трахав уже не всіх жінок, а увесь білий світ.

Де вже тут побачити дядька, який бреде узбіччям? Бідаха вижив лише тому, що за хвилину до того, як автівка скосила його, суддя прибрав з педалі газу ногу, бо її судомами звело. «Лексус» уповільнив хід… Бах: пом’ята автівка на узбіччі, недвижний дядько на дорозі. І вишенька на торті: неушкоджений п’яний суддя за кермом мордякою у подушку безпеки.

Сказати «миттєво протверезів» – нічого не сказати. Нечитайло старший не просто протверезів, а й абсолютно чітко побачив своє майбутнє: тюрма, нелюдські страждання, скора смерть! Мав уже зараз щось робити, аби забезпечити альтернативу. А що?! Заметушився-засіпався, не полишаючи водійського місця: вихопив із бардачка паперові салфетки, витирав ними кермо, подушку безпеки, передню панель, дверні ручки, хоч і розумів, що все те – повна дурня! Все косував на недвижного дядька. Вимкнув фари, вискочив з автівки: куди бігти? Ліворуч об’їзною до райцентру шлях веде, праворуч за сорок кілометрів Килимівка, син, клята невістка – всі біди через неї.

– Може, тіло сховати? – промайнула найдурніша з думок. Підбіг до недвижного тіла, вхопив дядька за руки… А ти Боже! Дядько важкий, з місця його не зрушити, а руки суддівські тепер – всі у крові жертви.

– Зараза! Зараза! – закривавлені руки об піджак витирає, роззирається. Що робити?

– Син допоможе! Хай тільки спробує не допомогти! – покинув автівку, побіг, як міг, порожньою трасою у бік Килимівки.

Скоро знесилився. Зупинився. Руки трусилися. Ледь дістав із кишені мобільний, і вже зібрався мобілізувати собі на допомогу Петра, та побачив на екрані пропущений дзвінок від давнішнього приятеля Івана Залусківського. Колись і дня не минало, щоби не зідзвонювалися. Дружба в минулому, але й ворогами нібито ще не стали. План виник миттєво. Лиш набирав Івана, вже знав, що казати.

– Вчасно нагадав про себе, Іване! Серйозна розмова є! Невідкладна, – голос твердий-суворий. – Ти де є? – спитав, бо Залусківський наплодив нерухомості по всьому району: у Килимівці хату мав, у райцентрі, навіть у малій Шанівці, а між райцентром і Килимівкою у лісі ще й двоповерхову дерев’яну халабуду на 200 квадратних метрів побудував, яку скромно називав мисливським будиночком.

– У мисливському будиночку, – підтвердив Іван відчайдушні суддівські сподівання. – Заїдеш? – запитав.

– Краще сам заїдь по мене! – суддя відновив дихання, знову сунувся подалі від місця ДТП. – Повір – це у твоїх інтересах.

– Куди заїхати? – без ентузіазму запитав Залусківський.

Нечитайло вдивився у темний шлях попереду: ліс, чорнота,