Читати книгу - "Розкоші і злидні куртизанок, Оноре де Бальзак"

фатальні задуми. Напевне, він був нечутливий до чарівної округлості грудей, майже стиснутих вагою схиленого торса, до чудових форм цієї Венери напочіпки, форм, які видно було під чорною спідницею — так важко вмираюча схилилась під тягарем власного тіла. Ні похилена голова, що ззаду відкривала для очей білу, ніжну й гнучку шию, ні прекрасні, розкішно розвинені плечі не хвилювали його; він не підняв Естер, не чув, здавалося, пронизливих зітхань, що виявляли повернення до життя; тільки коли дівчина жахливо заридала й кинула на нього страшний погляд, він зласкавився підняти її й віднести на ліжко з легкістю, яка свідчила про незвичайну силу.

— Люсьєн! — прошепотіла вона.

— Оживає любов, оживе й жінка, — сказав священик з якоюсь гіркістю.

Жертва паризької розпусти помітила одяг свого рятівника і сказала з усмішкою дитини, що знайшла бажану річ:

— То ж я вмру, примирившися з небом!

— Ви можете спокутувати свої гріхи, — сказав священик, змочивши їй лоб водою і давши понюхати оцту з пляшечки, яку знайшов десь у кутку.

— Я відчуваю, що життя, замість покинути мене, повертається до мене, — сказала вона у відповідь на клопоти священика, виявляючи йому вдячність жестами, сповненими щирості.

Ця принадна пантоміма, гідна своїми чарами самих грацій, цілком виправдовувала прізвище цієї дивної дівчини.

— Вам краще? — спитав служитель церкви, давши їй випити склянку води з цукром.

Здавалось, що ця людина не вперше у цьому дивному господарстві — він немов усе тут знав. Він почував себе як дома. Цей привілей — бути скрізь у себе дома — належить тільки королям, гулящим дівкам і злодіям.

— Коли ви почуватимете себе зовсім добре, — провадив цей дивний священик після паузи, — то розповісте мені про причини, які штовхнули вас до останнього вашого злочину, до цього вчиненого вами самогубства.

— Моя історія дуже проста, — відповіла вона. — Ще три місяці тому я жила в розпусті, в якій я народилась. Я була останнім і найганебнішим створінням; тепер я тільки найнещасніша з усіх. Дозвольте мені нічого вам не розказувати про мою бідну матір, убиту...

— …..Капітаном у підозрілому домі, — сказав священик, перебиваючи свою покутницю... — Я знаю про ваше походження, знаю також і те, що коли якій-небудь особі вашої статі можна взагалі пробачити ганебне життя, так це вам, бо ви не бачили добрих прикладів.

— На жаль, мене не хрестили, мене не навчили ніякої релігії.

— Отже, все це можна виправити, — сказав священик, — якщо тільки ваша віра, ваше каяття щирі й некорисливі.

— Серце моє сповнене Люсьєном і богом, — сказала вона зі зворушливою наївністю.

— Краще було б сказати: богом і Люсьєном, — відповів священик, усміхаючись. — Ви нагадуєте мені про мету, заради якої я прийшов. Не приховуйте нічого, що стосується цього юнака.

— Ви від нього? — спитала вона з таким закоханим виразом, що зворушив би всякого іншого священика. — О! Він догадувався про те, що трапилось.

— Ні, — відповів він, — турбуються не про вашу смерть, а про ваше життя. Ну, розкажіть про ваші стосунки.

— У двох словах, — сказала вона.

Бідна дівчина тремтіла від різкого тону слуги церкви, проте, в ній відчувалась жінка, яку ніяка брутальність вже давно не вражає.

— Люсьєн — це Люсьєн, — сказала вона, — найвродливіший юнак, найкраще створіння в світі; та коли ви його знаєте, моє кохання для вас цілком зрозуміле. Я зустрілася з ним випадково, три місяці тому, в театрі Пор-Сен-Мартен, куди я пішла у вільний день, бо в домі пані Мейнарді, де я тоді була, щотижня кожна з нас мала вільний день. Ви розумієте, що наступного дня я втекла без дозволу. Кохання ввійшло в моє серце і так мене змінило, що, повернувшись з театру, я вже не могла пізнати себе: я сама себе злякалася. Люсьєн нічого не взнав. Замість того, щоб сказати йому, де я була, я дала йому адресу цієї квартири; тут жила тоді моя подруга, яка люб’язно передала її мені. Заприсягаюсь Богом...

— Не треба клястись...

— Хіба це клятва — заприсягатись Богом? Так ось, з того самого дня я працювала в цій кімнаті, як несамовита, шила сорочки по двадцять вісім су за штуку, щоб жити чесною працею. Протягом місяця я їла тільки картоплю, щоб бути чесною й гідною Люсьєна, який любить і шанує мене, як найдоброчеснішу з доброчесних. Я подала в поліцію заяву по формі, щоб мені повернули права, і перебуваю тепер під наглядом на два роки. Вони так легко заносять нас у списки безчестя, але знаходять стільки труднощів, щоб викреслити нас звідти. Все, чого я просила в неба, — це підтримки в моєму вирішенні. У квітні мені буде дев’ятнадцять років. У такому віці ще є надія. Мені здається, що я народилася тільки три місяці тому... Щоранку я благала бога зробити так, щоб Люсьєн ніколи не дізнався про моє минуле життя. Я купила собі цю святу діву, яку ви бачите; я молилась їй по-своєму, бо я не знаю ніяких молитов. Я не вмію ні писати, ні читати, я ніколи не була в церкві, я бачила святі дари тільки в процесіях, з цікавості.

— Що ж ви кажете Святій Діві?

— Я розмовляю з нею, як в Люсьєном, з тим зворушенням, від якого він плаче.

— Ах, він плаче?

— З радощів, — жваво сказала вона. — Бідний котик! Ми розуміємо один одного так добре, наче у нас обох одна душа! Він такий лагідний, такий ніжний серцем, розумом і поведінкою!.. Він каже, що він поет; я знаю, що він бог... Пробачте! Ви, священики, не знаєте, що таке любов. Адже тільки ми знаємо чоловіків досить, щоб оцінити такого, як Люсьєн. Він, бачите, така сама рідкість, як і безгрішна жінка; зустрівши його, вже нікого іншого не можна любити. Ось! Але для такого створіння потрібна подібна йому пара; отже, я хотіла стати гідною любові мого Люсьєна. Звідси моє нещастя. Вчора в Опері мене впізнали молоді люди,