Читати книгу - "Розкоші і злидні куртизанок, Оноре де Бальзак"

— Покривало невинності? — запитав священик. — Значить, ви поводилися з Люсьєном якнайстрогіше.

— О отче, як можете ви, знаючи Люсьєна, питати таке? — відповіла вона з величною посмішкою; — богові не чинять опору.

— Не зневажайте Бога, — лагідно сказав слуга церкви. — Ніхто не може рівнятися з Богом. Перебільшення не пасує до справжнього кохання, ваше кохання до цього ідола не було істинним, чистим. Якби ви відчули зміну, якою похваляєтесь, ви набули б чеснот, властивих юності, ви зазнали б утіх цнотливості, принади сором’язливості, — це гордощі молодої дівчини. Ви не любите.

Естер зробила рух жаху, помічений священиком, але це не похитнуло байдужості цього духівника.

— Так, ви його любите заради себе, а не заради нього, заради короткочасних утіх, що приваблюють вас, а не заради самої любові; якщо ви заволоділи ним так, то ви не відчули священного тремтіння перед цим створінням, яке бог позначив печаттю найдивніших досконалостей. Чи спало вам на думку, що ви принижували його своїм колишнім брудом, що ви готові зіпсувати цю дитину тими жахливими втіхами, які надали вам вашого уславленого й ганебного прізвиська? Ви були непослідовні самі до себе і до вашої одноденної пристрасті.

— Одноденної? — повторила вона, зводячи очі.

— Як назвати кохання, що не вічне, що не з’єднує нас з любимим у християнському майбутньому?

— Ах, я хочу бути католичкою! — скрикнула вона таким глухим і пристрасним голосом, що наш спаситель, безперечно, помилував би її.

— Невже дівчина, яка не отримала хрещення ні від церкви, ні від науки, не вміє ні читати, ні писати, ні молитись, яка не може зробити жодного кроку без того, щоб каміння не кричало про її засудження; жінка, що відрізняється тільки даром хвилинної краси, яку, можливо, завтра ж знищить хвороба, невже це створіння, ганебне, пропаще і свідоме свого падіння... (якби ви нічого не знали й менше кохали, вас легше було б пробачити), невже ця майбутня жертва самогубства й пекла могла б стати жінкою Люсьєна де Рюбампре?

Кожна фраза, немов кинджал, проходила їй у глибину серця. Ридання, що зростали з кожною фразою, буйні сльози дівчини в розпачі свідчили про те, з якою силою світло проходило водночас і в її чистий, як у дикуна, розум, в її нарешті пробуджену душу, в усю її істоту, на яку розпуста поклала шар брудного льоду, що танув тепер під сонцем віри.

“Чому я не вмерла?” — ось єдина думка, яку вона висловлювала серед потоків думок, що струмували в її мозку, спустошуючи його.

— Дочко моя, — сказав грізний суддя, — є кохання, в якому не признаються перед людьми, але те признання вислуховують ангели з усмішкою щастя.

— Яке?

— Кохання безнадійне, коли воно дає натхнення життю, коли воно вкладає в нього дух самопожертви, коли воно облагороджує всі вчинки прагненням ідеальної досконалості. Так, ангели схвалюють таке кохання, воно веде до пізнання бога; вдосконалюватись безперервно, щоб зробитись гідною того, кого кохаєш, приносити йому тисячу потайних жертв, поклонятися йому здалека, віддавати свою кров крапля за краплею, жертвувати йому своє самолюбство, не виявляти перед ним ні гніву, ні гордощів, ховати від нього навіть жорстокі ревнощі, які він запалює в серці, давати йому все, чого він хоче, хоч би на шкоду собі самій, любити те, що любить він, ніколи не спускати його з ока, стежачи за ним без його відома, — таке кохання релігія вам дозволила б, воно не ображало б ні божих, ні людських законів, і повело б іншим шляхом, ніж ваша брудна хіть.

Почувши цей жахливий вирок, висловлений єдиним словом (яким словом! І з яким виразом було воно сказано!), Естер відчула досить законне недовір’я. Це слово було, мов удар грому, що провіщав близьку грозу. Вона глянула на священика, і серце її похололо, як це буває в найвідважнішої людини перед обличчям неминучої небезпеки. Ніякий погляд не міг прочитати того, що відбувалось тоді в цій людині; але й найщасливіші скоріше здригнулися б, ніж відчули надію від погляду цих очей, колись прозорих і жовтих, як у тигра, а тепер, від суворого життя й злиднів, повитих серпанком, подібним до того, що вкриває горизонт у середині літа: земля тепла й світла, але марево робить її контури невиразними, тьмяними, вони майже невидимі. Цілком іспанська поважність, глибокі зморшки, огидні й схожі на розбиті колії, наслідок безлічі шрамів від жахливої віспи, — покопали його оливкове обличчя, обпалене сонцем. Суворість цього обличчя ще більше підкреслювалась зношеною й обскубаною перукою — чорною, з червонуватим відтінком на світлі — перукою священика, який не дбає про свій вигляд. Його атлетичний торс, руки старого солдата, кремезна постать, могутні плечі — нагадували тих каріатид, якими архітектори середньовіччя оздоблювали деякі італійські палаци; їх недосконале наслідування бачимо на фасаді театра Пор-Сен-Мартен. Навіть зовсім недальновидний глядач подумав би, що палкі пристрасті або незвичайні випадки кинули цю людину в лоно церкви: тільки найразючіші громові удари могли б змінити її, якщо взагалі подібна натура була здатна змінюватись. Жінки, що провадили життя, від якого так рішуче відмовилась Естер, набувають цілковитої байдужості до зовнішності чоловіка. Вони схожі на сучасного літературного критика, якого можна де в чому порівняти з ними і який набуває цілковитої зневаги до канонів мистецтва: він прочитав стільки творів, стільки їх пройшло повз нього, він так звик до писаних сторінок, пережив стільки розв’язок, бачив стільки драм, написав стільки статей, не висловлюючи своєї думки, так часто зраджував інтереси мистецтва ради приятелів і ворогів, що набуває огиди до всього, а проте не припиняє судити. Треба якогось чуда, щоб такий літератор створив що-небудь, так само, як треба чуда, щоб у серці куртизанки розквітло чисте й благородне кохання. Бідній дівчині, для якої зовнішність не мала значення, тон і манери священика, який наче зійшов з картини Зурбарана[19], здались ворожими; і вона відчула себе не стільки предметом піклувань, скільки необхідною дійовою особою якогось плану. Не вміючи відрізнити улесливість особистого інтересу від благодаті милосердя — бо