Читати книгу - "Знову "ми", Ліка Радош"

Стас

Не знаю чого насправді я чекав від розмови з Аліною. Коли побачив її на зборах, то не повірив своїм очам. Так, місто, в порівнянні зі столицею, маленьке, але ж не настільки, щоб у перший же день зустріти її.

 Те що здивувався, годі й гадати. Змінилась неймовірно. Всього відмітити, навіть, не встиг, і стрижка, і колір волосся, одяг, навіть, хода у неї змінилась, стала більш впевненою.

Сиділа за столом мовчки, на мене погляд не підіймала. Мабуть, для неї наша зустріч також була шоком.  Хоча, коли зайшла до мене в кабінет, то виглядала зібраною. Але я все одно помітив її хвилювання. Ще б пак! Стільки років пройшло! Та й ще,  як згадаю, при яких обставинах ми розійшлись, самого перекошувало від того, як я тоді повівся.

Чому так зробив? Певне й сам не знаю. Дебільність моїх вчинків можна пояснити слабкістю і страхом.  Слабаком я був, ось і все. Боявся взяти на себе відповідальність за неї, боявся кликати її з собою, адже вона б погодилася. А впевненості, що все буде гладко, як те мені обіцяли, я не мав...

І виявився правий.

Так хотів вирватись з тієї буденності. Сполучені Штати Америки — мрія ледь не кожного українця, здавалось приїду туди, такий розумаха-програміст, зароблю кучу бабла — море буде по коліна.

Та не тут то було!  Для чого нас витягнули з дому, коли ми могли б писати кожен свою частину програми зі свого дому? Так для того, щоб ми працювали на їхніх комп'ютерах. Роботу зробили, грошенят дали, щоб з голоду не здохли. Ну і далі за новий проєкт. Таких, як я, лохів, знаходилось багато. Головна візитівка цієї шарашчиної контори — віза.

З одним поляком Яном, ми спробували знайти іншу роботу. І знайшли. Правда, спеціальність довелося поміняти. Швиденько перекваліфікувались на різноробів на будівництві. Зате, змогли винаймати досить пристойне житло. Та й дозволити собі трохи більше. Проте, ми не покидали надії, стукались у двері багатьох фірм, кому потрібні програмісти, та навіть просто системники, щоб тримали б в порядку програмне забезпечення офісу.

І таки нам це вдалося. Точніше Яну, а мене він уже порекомендував як хорошого спеціаліста. Тут ми виконували роботу таку ж саму, як і на тій, першій, роботі. Та цього разу нам платили. І дуже не погано. На деякий час, життя прийняло звичайний рух. Обживався на новому місці, заводив нові знайомства. Завдяки одному із них, я й вловив свій джек-пот. Заробив багато грошей на рівному місці.  Наш новий знайомий Марк працював брокером і порадив, куди краще вкласти гроші. Я дуже ризикував, тому що, на той час, купив акції на всі свої заощадження.

 Та через пів року, я повернувся в Україну з чималим капіталом. Тут зі своїм, також новим, товаришем зі Штатів Максом, купили завод по очищенню води. Та почали розвивати його. Підприємство не велике, але Максим — голова, зайнявся збутом, залучив ще кількох своїх знайомих. Створили Пат. Почали виходити на більший ринок збуту. І тут нас підкачав постачальник тари. Ще б трохи й ми попали б на великі гроші та втратили свою репутацію.

Тому і придбали собі "Дочку", підприємство з виготовлення пластикових пляшок. Те що далеко від Києва не біда. Є багато нюансів, з яких нам це вигідно, та саме головне, те що в таких містах заробітна плата набагато менша ніж столична, це в принципі й перекриває нам вартість за доставляння вантажу, а також можливість закупки товару по собівартості, або по нижчій ціні, ніж ринкова. Якось так. Через це я й опинився у своєму рідному місті.

Коли їхав сюди, то мав у планах зустрітися з Аліною, просто поговорити. Та попросити вибачення. Перепрошувати, що так егоїстично поступив з нею. Не розповів раніше, про можливий переїзд, нагрубив в кінці.

Ті слова, про любов... це було так жорстоко з мого боку. Та тоді я думав, що так буде краще. З коренем усе вирвати з серця. Бо реально не знав, що міг їй сказати про наше майбутнє.

Чи жалкував, що так вчинив? Та практично одразу коли моя нога ступила в міжнародному аеропорті Дж. Кеннеді в Нью-Йорку. Подумав, варто налагодити справи, а вже тоді зв'язатись з Аліною. Та справи не йшли, як слід. Час пролетів... тому вирішив відпустити. Я більше не мав права втручатися в її життя.

Зрештою, тепер не потрібною її розшукувати. Бо соціальні сторінки, котрі вона вела, нічого конкретного про неї не розповідали, сам їй колись говорив, що багато про себе не можна викладати в Інтернет-простір, і тепер на цьому попалився. Просто написати й домовитись про зустріч? Ага, так вона зразу відповіла і побігла до мене обійматись.

Та, тепер, отримав чимало можливостей, щоб з нею переговорити. І буду їх використовувати.

***

Аліна

Таня вийшла, я знову залишилась одна в кабінеті. Цей день дався мені важко. Несподівана зустріч з колишнім все-таки пробудила в мені деякі хвилювання. Не такі, щоб щось поміняти в моєму житті. Та все ж...

З голови не викинеш спогади, не зітреш. Пам'ять часто, в найнепотрібніший момент, витягує те, що давно не потрібно згадувати.

Як виявилось, розмовляти з ним та просто бути в його компанії сам на сам — було не зручно. Було тяжко дивитися на зовсім іншого Стаса, та ні  — Станіслава Вікторовича. Давно уже не мого. Не мого хлопчиська-чоловіка в поношених джинсах із завжди скуйовдженим волоссям темним волоссям та нахабною посмішкою на губах, яким він залишився в моїй пам'яті. Більше цього юнака немає.

Натомість .... Цей серйозний, вольовий, цілеспрямований, байдужий до думки оточення, чоловік. Чоловік, який знав собі ціну. Ні, він і в минулому, був доволі самовпевнений та упертий, але це перекликалося із киданням виклику обставинам, ніби, гра, впораюсь чи ні.

Тепер йому нічого нікому не потрібно доводити. Мабуть, цю впевненість і додають гроші, коли ти уже добився стабільності в житті й уже можеш носити свій досвід в кишені, не показуючи кожному — гляньте, який же я молодець.

Цей чоловік навіть не кинув би погляд в мій бік, не орендував би квартиру у старій п'ятиповерхівці радянського зразка. Це чужий, не знайомий, не мій Стас.