Читати книгу - "Згадай мене, Уляна Пас"

Єдиним моїм бажанням зараз є якнайшвидше дістатися до міста. Я маю на власні очі побачити Рому і переконатися, що він дійсно прийшов до тями. А ще шалено хочу почути його голос. 

Вздовж вулиці світять ліхтарі, але темрява однаково лякає. Все-таки дарма я погодилася поїхати сюди. Тільки остаточно переконалася у тому, що наші з Захаром шляхи розійшлися назавжди. Тепер треба йти пішки, але, згадавши, скільки кілометрів до міста, стає боляче і лячно. Ну чому я така ідіотка?! 

Коли позаду мене чутно звук мотора, а тоді темряву розсікає світло фар, перша моя думка, що це Захар вирішив мене наздогнати. Тільки от повернувшись, розумію, що автомобіль не спортивний, а великий, як позашляховик. Темні боки виблискують у тьмяному світлі ліхтарів, і машина зупиняється поруч зі мною. Бокове скло їде вниз, і я бачу чоловіка років тридцяти, доволі привабливого і точно багатого. Світло салону освічує його обличчя, і я одразу відмічаю, що на маніяка він не схожий. І байдуже, що я поняття не маю, які вони - ці маніяки.

- Заблукала, принцесо? - питає зацікавлено.

- Мені в місто треба. Підвезете? - знаю, що сильно ризикую. Але залишившись на дорозі - буду ризикувати не менше. 

- Сідай! - погоджується, на диво, швидко. Двічі повторювати не доводиться і я впевнено відчиняю двері та сідаю у високий позашляховик. Автомобіль зривається з місця, щойно пристібаю ремінь безпеки. 

- Ти заблукала? - питає мій рятівник, кидаючи у мій бік зацікавлені погляди. Я ж відмічаю дорогий годинник у нього на зап'ясті, спокійні рухи руками та лінивий погляд. 

- Була у друзів, але довелося терміново повертатися додому, - відповідаю стримано. 

- І чому ж друзі тебе не відвезли? Ось так відпустили одну пізно ввечері? - хмикає чоловік.

Розумію, що мої пояснення звучать дивно, але казати щось інше просто не можу. Ось така вона правда, з присмаком ідіотизму. 

- Напились усі, - бурчу і відвертаюся до вікна. Хочеться вірити, що чоловік зрозуміє моє небажання розмовляти, але куди там. Таке враження, що він і підібрав мене для того, щоб поговорити. 

- То ти від Давиденків йдеш? - питає. - У них часто бувають вечірки. 

- Ви знаєте їх? - а це вже цікаво. Знову повертаюся до нього обличчям, чекаючи відповіді. 

- Ми сусіди, - усміхається, але вже за мить стає надто серйозним, наче пригадав щось. - Тебе там ніхто не образив? Всяке ж може бути.

- Та ні. Але дякую за хвилювання, - тепер вже усміхаюся я. Ні, цей чоловік точно не маніяк. Хіба ж вони переймаються так сильно за своїх жертв? 

- Будь ласка, - знову усміхається. - До речі, я Діма. А тебе як звати?

- Діана, - відповідаю. 

- Гарне ім'я, - легко додає. 

Подякувати не встигаю, тому що телефонує мама. Напевно, також хоче розповісти про Рому, тому я, не вагаючись жодної секунди, відповідаю. 

- Доню, Рома прийшов до тями, - радісно випалює. - Тільки ти не думай сьогодні їхати до нього. По-перше, тебе не пустять, а по друге, хлопець знову заснув. Завтра зранку я тебе проведу і зможеш його побачити. 

- Добре, - насправді трохи прикро, що треба чекати усю ніч, але, з іншого боку, мама має рацію - вже пізно і всередину мені ніяк не пройти. 

- Ти засмутилася. Сталося щось? - питає Діма, котрий, здається, чув мою розмову з мамою.

- Мій друг вийшов з коми. Хотіла його побачити, але доведеться чекати до завтра, - пояснюю. Сама не розумію, чому розповідаю це. Може, просто хочеться виговоритись… 

- То ти до нього так поспішала, що зібралася пішки долати шлях до міста? - дивується Діма. 

- Так. Він врятував мені життя, - відповідаю. Сама незчулася, як розповіла йому усе. І про Захара, і про аварію, і про вечірку цю. Можливо, я ідіотка, якщо звалила все це першого-ліпшого, але Діма здався мені хорошим. 

- Ну що я можу сказати, - чоловік замислюється, намагаючись підібрати правильні слова. - Твій Захар мудак, вибач на слові, а от Рома… Ти впевнена, що між вами тільки дружба? 

- Тобто? - не розумію його запитання. - Ми знаємо одне одного з дитинства! 

- Мені здається, що він не просто так тебе врятував. Ти ніколи не думала, що він закоханий у тебе? 

Хочеться розсміятися на таке ідіотське припущення Діми, але нічого не виходить. Ми з Ромою ніколи не переходили межу дружби, і хлопець ніяк не демонстрував мені свої почуття. Це просто не може бути правдою! Але чому тоді від подібної здогадки моє серце так шалено б'ється об ребра? 

- Бачу, своїм припущенням я загнав тебе у глухий кут, - говорить Дмитро, коли автомобіль зупиняється біля мого дому. 

- Так і є, - відповідаю. - Просто важко повірити у те, що Рома був у мене закоханий. 

- Це всього лише моя стороння думка, Діано. Не бери в голову. Я ж можу і помилятися, - чоловік дістає з кишені піджака візитівку і передає мені. - Тут мій номер телефону. Якщо знадобиться допомога - дзвони. 

- Дякую, - відповідаю щиро. 

Дмитро Федорович Носов, адвокат.

Пробігаюся очима по клаптику паперу і ховаю його в сумку. Попрощавшись з чоловіком, залишаю салон і прямую до свого будинку. Автомобіль їде, а я не поспішаю заходити всередину. В домі Роми не горить світло. Напевно, його матір все ще у лікарні.