Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко 📚 - Українською

Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

863
0
22.10.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Празька химера" автора Євгенія Анатоліївна Кононенко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 61
Перейти на сторінку:
було спантеличити.

— Так і розвивалися, що людство прийшло до чорт знає чого, — відповідала дівчина, яка напевне прагне вивчити французьку якнайкраще не для того, щоб читати в оригіналі Марселя Пруста.

Але ж от і в Жанни Іванівни виник цей химерний зв’язок із Парижем саме завдяки всьому тому, чого не існувало тоді, коли вона сама була у віці своїх нинішніх студентів, і що є у них.

Французька колега вивісила на Жанниній сторінці Фейсбуку посилання на публікацію її статті у французькому збірнику праць. І він, її нинішній цифровий друг, знайшов і прочитав її статтю «Химери» Жерара де Нерваля: алхімічний та постмодерний підходи. Написав на її сторінці якісь посутні зауваги до статті. Попросився до неї в друзі, став писати в приватну пошту — спочатку про враження від її роботи, а потім і на інші теми. А потім почалися їхні багатогодинні розмови по скайпу.

— У вас французьке ім’я.

— В нас це ім’я дають дівчатам так часто, що воно вже наше, не французьке.

Мати назвала дочку Жанною, чим не здивувала нікого. І віддала до французької школи, хоча сама французької так і не вивчила, знаючи кілька живих і мертвих мов. Мати померла кілька років тому. Не лежала і не хворіла. Завмерла на своєму стільці зі скляними очима, у навушниках. Жанна зняла їх з мертвої маминої голови, машинально піднесла їх до власних вух і почула: Non, je ne regrette rien. Матері вже не було, а Едіт Піаф ще співала, що ні про що не шкодує. «Я теж ні про що не шкодуватиму», — подумала тієї миті Жанна. Коли мова заходила про смерть матері, Жанна завжди говорила, що хоче і сама одного дня відійти саме так. Вона не розповідала, що скляні очі матері час від часу ввижаються їй, виникаючи нізвідки у найнедоречніших ситуаціях. І що більше часу спливає відтоді, то чіткіше пам’ятається їй химерне обличчя щойно померлої матері. І вона не робить ремонту в маминій кімнаті, не переставляє меблів, хоча так природно було б облаштувати там спальню, а у своїй кімнаті, яка ближча до вхідних дверей, зробити вітальню. Але Жанна й досі мешкає ніби в однокімнатній квартирі, коли вітальнею є кухня, а заходить до кімнати небіжчиці лише витерти пил. Або тихо посидіти із химерними думками:

Il voulait tout savoir mais il n’a rien connu...

Хотів він знати все, нічого не збагнув...

Статтю, в якій запропонувала свою інтерпретацію «Химер» Нерваля, Жанна написала вже після смерті матері. А потім почала «зустрічатися», принаймні зустрічатися в цифровому просторі з парижанином, з яким її «познайомив» той-таки Жерар. Всі її подруги вже давно розлучилися зі своїми французькими нікчемами. А як же верещали від щастя, що запопали їх! Жанна свого часу діяла по-іншому: поставила на інтелект, а не на вроду, хоча друга в неї теж була і є. Але потрапила вперше до Франції зовсім не тому, що почала листуватися, а потім отримала запрошення від якогось Роже чи Олів’є, який виявився зовсім не схожим на Алена Делона. Жоден французький наречений її однокурсниць не був бодай віддалено схожим на стереотипний образ француза з французького кіно. Проте мав французьке громадянство і житло, тож її бездомні подруги дев’яностих років легко погоджувались.

А Жанна вперше потрапила до Франції по діловій візі, на конференцію. Потім на програму для викладачів університетів. То був не Париж. Спочатку Страсбург, потім Бордо. Потім інші міста. Програма завжди була така інтенсивна, що часу на Париж не лишалось. Але Жанна все одно пишалась, що гуляла берегами хай не Сени, а Рони або Гарони, але сама, або в товаристві так само незалежних колежанок, і платила за каву кожна сама зі своєї стипендії, а не чекала, поки почастує французький скупенький кавалер, про проблеми з якими стільки розповідали її київські подруги.

А в Жанни з французами стосунків не виникало. Не було навіть флірту, хоча і міг би бути, їй кидали м’ячі, яких вона принципово не відбивала. Проте ділові стосунки виникали, а потім і нові поїздки. З яких вона завжди поверталася до Києва, на Ярославів Вал, до їхнього з матір’ю двокімнатного помешкання, в якому тепер лишилася сама.

— Якби ти наймала готельку на Троєщині, а не мала власну хату в історичному центрі, ти не була б така прошена.

Можливо. Можливо, і не була б. Але як важко було вибудовувати той умовний минулий час із нереальною умовою. Non, je ne regrette rien. До умовного з нереальною умовою звертаються тоді, коли про щось шкодують.

Так само ні про що не шкодує її подруга Марта, до якої в гості нарешті вибралася Жанна. Це її перша приватна поїздка до Франції. Марта розлучилася вже давно. Отримала від французької держави квартиру на північній околиці Парижа.

— Правда, це дуже схоже на Лісовий масив? — питає Марта, коли вони з келихами і з цигарками вийшли на балкон.

— Тут набагато охайніше, як мені здається. Але ти же знаєш, моє життя обмежене кількома вулицями в Києві в місці Ярослава.

— Ти не хочеш кудись переїхати після смерті мами?

— Ні. Я тепер ще сильніше полюбила своє житло.

— Але ж як твоя мама — вічна їй пам’ять! — не любила твоїх кавалерів, які не були киянами! Як шипіла на них!

Жанна не заперечує і не обурюється, можливо, недоладними спогадами Марти. Бо все це правда. Мамі квартира на Ярославовім Валу далася дуже дорогою ціною: одружилася з Жанниним батьком, киянином, розлучилася з ним, відсудила частку його житлоплощі, бо вже була маленька Жанночка, погодилась на кімнату в комуналці на Валу з одним сусідом, божевільним агресивним дідом, який понад десять років радикально ускладнював їхнє з матір’ю життя і який помер одразу після розвалу Союзу, коли житло вже не давали, а продавали. У діда виявилися спадкоємці, готові продати їм з матір’ю дідову кімнату. Грошей в них з мамою не було, але у Вінницькій області померла бабуся, мати матері, якої Жанна ніколи не бачила. Мати тяжко воювала за свою частку материного спадку, яким її сестри не хотіли ділитися, мовляв, маєш житло в Києві, куди нас не запрошуєш, то там і живи. А тим часом дідові спадкоємці підганяли, погрожуючи, що продадуть кімнату іншим або вселяться туди самі. Це тривало рік, Жанна тоді була в дев’ятому, передостанньому класі середньої школи. Але воно таки сталося, квартира на Валу повністю їхня з мамою! В десятому класі Жанна вже мала окрему

1 ... 7 8 9 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"