Читати книгу - "Знак біди"

— А де ж твоя... активістка? — ніби між іншим спитав він і насторушив вуха. — Не в колгоспі ж гарує...

— Та з коровою, знаєте...

— А, з коровою? Корову, значить, маєш. А прибідняєшся...

— Та я нічого... Як усі, знаєте...

— А хто картоплю вибиратиме?

— Яку картоплю?

— А колгоспну! Совецька влада луснула, але ж колгоспи ні-ні! Колгоспи залишаються — Гітлер приказав. Так що картоплезбирання. Ну й картоплездача, звісно. Як за совєтів, ха-ха! — недобре хихикнув поліцай.

Це Петрик уже чув, хоч спершу не дуже й повірив, що німці погодяться на колгоспи. Думав, може, ще й каратимуть колгоспників, а вони он що! То мабуть, задля картоплі. Так їм зручніше.

— Я, знаєте, своє одробив. Нехай молодший хтось, — спробував трохи виправдатись Петрик. — Хто здоровіший.

— Це хто хворий? Ти? Чи, може, жінка твоя? За совєтів то он як щирувала, про хворобу й не згадувала. Передова льонарка, на сході ого як виступала.

— Ет, коли то було! — ніяково спростував багатозначний докір господар і поставив на стіл склянку. — Останнім часом його мало що й сіяли, того льону.

— Але ж було! Люди пам’ятають. А тепер охляла!

Петрикові треба було до комірчини по сало та огірки, але на порозі сидів Колондьонок і з кислою міною білобрового худого обличчя поглядав убік. Той явний підкоп поліцаїв під його Степаниду не сподобався Петрикові, і він подумав: чи не задля цього вони сюди й приперлися?

— Таж сказали, ну й виступила. Куди дінешся?

— Сказали, кажеш? А як тепер німецька влада інакше скаже? Як ви тоді?

— А ми що? — знизав плечима Петрик. — Як скажуть, так і будемо. Як усі, так і ми.

Гуж зручніше вмостився за столом, зиркнув у вікно й широкою п’ятірнею коновала згріб зі столу пляшку.

— Ну а сало в тебе хіба вивелося?

— Зараз, зараз! — рушив до дверей Петрик і наткнувся на Колондьонка в порозі, який навіть не відхилився.

— Пропустить! — рівним голосом сказав Гуж, і Колондьонок посунувся.

Петрик брязнув дверми, ті не зачинились; щоб було видніше, навстіж відчинив двері до комірчини. Навпотемки намацав у боденьці кавалок сала — прогірклий пожовтілий шмат ще з тієї осені. Він уже відчував, що ця поліцейська гостина не так собі, що тут є певна мета і що зараз дещо з’ясується. «Коли б хоч Степанида не полізла сюди, відвівши корову, коли б їй якось дати знати, що тут за гості», — гарячково думав він, з квапливою покорою несучи почастунок у хату.

— О, це діло! — вдоволено сказав Гуж. Він уже випив горілку, склянка була порожня, набрезкле обличчя його кривилося, і він одразу взявся краяти сало на шматки.

— Так, тепер, знацця, твоя черга. Аякже, хазяїн все-таки! Хазяїнів німці шанують. Не те що при совєтах.

— Та ні... Я, знаєте, не дуже...

— Ти кинь ото! — перепинив Гуж і, сколотнувши пляшкою, налив більш як півсклянки. — Пий! За побєду!

— Ну, то хіба за побєду, — понуро озвався Петрик, беручи склянку.

— Твій же синок де? В Красній Армії наче? Сталіна захищає?

— Ну в армії... Солдат, так що...

— Так що за побєду. Над більшовиками! — уточнив Гуж.

Проклинаючи подумки все на світі й насамперед цього мордатого гостя, Петрик без особливої приємності вицідив горілку зі склянки.

— О, діло! — схвалив поліцай. — Тепер закуси.

Гуж поводив себе за столом так, ніби був тут господарем, а Петрик якось просто й швидко перетворився з господаря на гостя чи навіть прислужника та й годі. Звичайно, він був наляканий цим раптовим приходом, пригнічений причіпками поліцая, боявся, що буде й гірше. Однак, може, й добре, що він не відмовився, випив, горілка потроху притупила переляк, і збентеження його поволі зникало. Він уже призвичаювався до ролі горілчаного брата, якщо не господаря, боком присів до столу і став жувати скоринку. Гуж тим часом, наче жорнами перемелюючи щелепами шмат хліба із салом, знову налив склянку.

— Добре діло й повторити можна. Еге?

— Ну, звісно. Перша чарка — як по леду, друга — як по меду, — охочіше підхопив Петрик. — Але ж цей... А товаришеві? — кивнув він на Колондьонка в порозі.

— Обійдеться, — сказав Гуж. — Він непитущий. Ти ж справді непитущий, Потапе?

— Непитущий, — тонко вискнув Колондьонок, і всі прислухались. У дворі почувся якийсь сторонній рух, коло хлівця злякано закудкудакала курка.

— Ану! — рішуче кивнув помічникові Гуж, не ставлячи, однак, склянки. Колондьонок вискочив до сіней, але швидко вернувся.

— Стара прийшла.

Петрика мимоволі пересмикнуло, його знову взяла тривога за Степаниду — чого вона приперлася? Він хотів якось попередити її, щоб не заходила до хати, та, мабуть, було вже пізно.

— Я цей... Старій скажу, щоб якоїсь закуски, — спробував він підвестися із лави. Але Гуж відразу припинив цю спробу.

— Сиди! Сама дасть, не сліпа.

У сінях щось брязнуло, широко гойднулися двері, і Степанида на мить завмерла на порозі, мабуть, несподівано завваживши у хаті чужих.

— Заходь, заходь! — ковтаючи їжу, прогугнявив Гуж. — Не встидайся, ха-ха! Мабуть, не встидлива ж?

— Драстуйте, — стиха привіталася Степанида й переступила поріг.

«Ну, тепер заберуть!» — понуро подумав Петрик, скоса поглядаючи на Гужа. Але той, ніби тут і не було господині, відкраяв шмат хліба й посунув на край столу.

— Їж, Потапе.

Колондьонок з незворушною понурістю на білобровому обличчі взяв почастунок і тупо зиркнув на господиню.

— П’єте, а там уже німці по мості ходять, — сказала Степанида, може, аби порушити напружену тишу в хаті.

— Правильно, ходять, — погодився Гуж. — Ще зо два дні — та й їздитимуть. Германська діловитість!

— А чого їм тут їздити? Що в них, у Німеччині, доріг бракує? — сказала Степанида. Гуж допитливо видивився на неї і, наче їжак, погрозливо чмихнув носом.

— Бачу, розумна дуже. Ох, яка розумна! Недурно активістка! Досі не