Читати книгу - "Вілла Деккера"

— Так, я вже це чув.

— Від кого?

— Не важливо.

— Але важливо те, що сил мого тата замало, щоб воювати з ними. Надто напередодні війни.

— Гадаєш, буде війна?

— У тебе ще є сумніви? Раджу запастися крупами, смальцем, сірниками, вугіллям…

— І вином.

— Так-так… і вином. Скоро воно зникне.

— Звідки тобі це відомо?

— Мій тато має свої канали.

Принесли запечене до червоного коліно, обкладене смаженою бульбою і окрему миску з тушкованою капустою. А разом з ним і рахунок в гарній барвистій скриньці. Рося зазирнула в нього одним оком і поклала до скриньки кілька папірців. Відтак ми почали жерти. Зрештою, я виголоднів. Кілька хвилин ми мовчали, потім допили пляшку. Рося зиркнула на годинник і сказала:

— Ну все, мені час. І поки мій охоронець милується танцівницями, можеш мене поцілувати,— прощебетала вона і підставила щічку.

Я виконав її забаганку, хоча цей поцілунок тривав лише секунду. За мить вона полетіла на веселкових крилах, а я зостався сидіти і думати: випити ще чи вже йти додому? Потім згадав, що вдома в мене є ще пляшка вина, і таки пішов.

Розділ другий

15 серпня 1939 року, вівторок

1

В обід я подався до кнайпи Мусяловича на Академічній, взяв курячий росіл з клюcками і палюшки[17]. ­Після вчорашнього не хотілося м’яса. На касі сиділа незнайома дівчина.

Раніше тут працювала Ярина, з якою я лише одного разу мав здибанку. Ми тоді пішли до кіна, але потім вона мене приревнувала до подруги-бібліотекарки і навідріз відмовилася зустрічатися, хоча я з тією тілистою бібліотекаркою лише жартував. Але такі вже вони, жінки,— не прощають зради. Хоча, якби я мав тоді інакший настрій, то зумів би її переконати, що зради не було, але у мене був поганий настрій.

— А де поділася Ярина? — запитав я.

— О, то ви не чули? — здивувалася платнича[18] з маленьким делікатним носиком, але великим делікатним бюстом.— Вона вийшла заміж.

— Правда? За священника?

— О! Ви як знали!

— Я знав, що вона не проти була вийти за священника і поїхати на парафію до села.

— Так і є, поїхала,— зітхнула дівчина й поглянула на мене запитливо.— А ви Ярину добре знали?

— Та де. Отак, як вас.

Вона засміялася.

— Мене Людвікою звати.

— Люкс. Я Марко. Які ви кіна любите?

— Ой, ні-ні! Тіко не до кіна. Я на перше побачення до кіна більше не йду. А то пішла з одним, то він мене заволік на гальорку, а як у залі світло згасло, став притискатися. То я ледве втекла від нього. А такий був пристійний. Як оце пан.

— О, то я пристійний?

— А ніби не знаєте.— Вона хитро усміхнулася.

— А до опери?

— О господи! Аби я там задрімала? Може, ще мене на Личаківський цвинтар запросите?

Про оперу я, звісно, жартував, мене й самого б туди хіба вбивство примадонни змусило завітати. Розумовий рівень Людвіки, вочевидь, перебував на рівні середньостатичної платничі, кельнерки чи буфетової. Але її перса, що розпирали блюзку, мене заворожували. Я нахилився до неї і прошепотів:

— Я маю для тебе фест убранє.

Її очі спалахнули цікавістю. Вона роззирнулася і запитала пошепки:

— І шо?

— В тебе скоро обідня перерва. Я тебе чекатиму на Длуґоша.

Вона не сказала нічого, але її очі дали знати, що прийде. Емілія, покидаючи мене, залишила кілька суконь і блюзок. Викидати це добро якось не випадало, надто що воно було не заношене. То чому б і не подарувати комусь?

Власник крамнички «масло, цвяхи, мило, шварц, мастило» пан Покізяк сидів перед дверима на ослінчику і грів на сонці ноги.

— А шо, пане Марку? Когось чекаєте?

— Йо. Дав оголошення — хочу секретарку найняти. Має якраз підійти.

— О, то справи у вас пішли ліпше, як в мене. Бо мене на продавчиню ше не стати. Все мушу сам робити. Файно, файно. Тішуся за вас. А шо чути? Війна буде?

— Ви мене це щомісяця питаєте.

— Ну, бо то висит в повітрю. Я гадаю, шо буде. А ви як?

— Я волію про це не думати. Так спокійніше.

— Але готуватися треба. Я би вам радив купити в мене мішок борошна, різних круп, мила, сірників, солі… То таке добро, що ніколи зайвим не буде.

— Цікаво, якраз учора мені одна панна те саме радила.

— Бо маєте мудру панну. А я життям навчений.

— То підготуйте мені цей набір панікера. Воно й справді не пропаде, навіть якщо війни не буде.

— Файно є. Навіть найму для вас траґачів, аби до вас позаносили, бо я сам не подвигаю. Але зроблю для вас таньше[19], як де. Не пожалієте.

А ось і Людвіка — вже здалеку до мене всміхалася, злегка червоніючи.

— У мене небагато часу,— сповістила пошепки.

— Секретарка перша кляса,— потішив мене пан Покізяк.— Беріть і не думайте. У вільні години могли би сидіти замість мене на ослінчику і зваблювати покупців.

— Чудова ідея! — кинув я йому, і ми зникли в брамі.

Людвіка дихала, як ковальський міх, видно було, що йшла дуже швидко. Піднімаючись сходами, повідомила, що вона не така, як я собі думаю, що вона береже себе і з порядної родини, щонеділі ходить до церкви, а перед Великоднем сповідається.

Я лише підтакував і хвалив її. В помешканні вона уважно роззирнулася і відразу поцікавилася, яке то я маю убранє. Я відчинив шафу, і вона ахнула!

— То все мені?

— Звісно, що тобі. Якщо будеш до мене приходити.

— Я вже прийшла. Я беру цю сукню і цю блюзку. Йо?

— Йо.

Вона склала обидві речі і загорнула їх в газети, які підібрала в мене на столі. А потім почала роздягатися, і я побачив нарешті ці неймовірні перса з великими бордовими пиптиками, а потім і її всю — з тонкою талією і з випнутою дупцею. Людвіка хотіла лягти, але я не до­зволив і кохав її ззаду, милуючись цим розкішним чудовим краєвидом, а рука моя пестила її повні перса, і це було так прекрасно, що закінчилося дуже швидко, хоч ми й застогнали водночас.

Аж тепер вона витягнулася на постелі і глянула на годинник.

— Ну, ще квадранс[20], і я побігла. Іди до мене, полеж.

Я слухняно ліг біля неї, вона гладила мене по голові і шептала чарівні дурниці.

— Ти маєш чуття до кобіт… Ти відразу відчув, що я можу бути твоя. Ти потребуєш секретарки? Я не проти. Я б тобі нарешті помила ці вікна. Дивися, які вони брудні. Випрала б фіранки і штори. Оно в тебе на підлозі все порозкидано — і шкарпетки, і книжки, і папери.

— Зате в мене у голові все поскладано,— відказав я, але вона продовжувала, не звертаючи увагу на мої ­слова:

— Я би поприбирала і напастувала паркет. Я вмію смачно варити. І я печу перекладенці, якраз такі, як ти любиш.

— Звідки ти знаєш, що я люблю перекладенці?

— Всі чоловіки люблять пляцки, перекладені конфітурами і бакаліями[21], а жінки — торти з кремами.

— Терпіти не можу торти з кремами.

— От бачиш. Я ж знаю. В неділі ми зранку будемо ходити до церкви святого Онуфрія. Після церкви я наліплю пирогів з сиром, і ми пообідаємо. Потім підемо на спацер на