Читати книгу - "Анти, Андрій Хімко"

Усяких дарниць щедру дань.

Бож взявся з людом говорити,

Стишивши рогом гул юрби:

Спитав на мигах про Добриту,

Про мури-стіни і горби,

Біля яких той жив, про окіл

І місто: нижнє й верхнє — впіл,

Питав про вежища високі,

Що з кременю (весь виднокіл,

Моли і обшир оглядали

Із тих мурованих валів)…

Від брам до синявих віддалин

Мол шумував, увесь кипів…

* * *

Три роки майже у Добрити

Живуть Амази посланці.

Знайшлося всім що їсти й пити,

В покоях спали — не в хлівці.

Гостинний, щедрий олещанин

Дав двір і слуг всім, як братам,

Та більше приязні й пошани,

Як Бож, ніхто не вичув там:

В покоях, в місті, повнім збуди,

Серед гімнасій[141], гри “в юрму” —

Добрита явно й щиро всюди

Над всіх вділяв себе йому.

І Бож, нової дружби ради,

Ішов з ним разом за вали,

Як вільний гопліт[142] від громади,

Щоб захищать степи й доли.

Бо стали напади сусідів

Уже постійними тепер,

Бо кожний місто рвав і бідив,

Чи обкладав його і дер.

Не тільки справним став гоплітом

Там Бож, зробивсь не лиш бійцем,

Ба, більш — від ритора[143] взяв кміту,

Читцем знаків став і писцем.

А знехтували річ єдину,

Хоч сам Добрита шпетив їх:

Не прийняли Христа-людину

Взамін за сонм богів своїх…

Та час настав!.. Домову-згоду

Добрита й Бож пили віч-віч…

Ніхто не йняв би віри зроду,

Ким стане Бож в коротку ніч.

А він тепер Амази долю —

Плоти Добрити поведе:

Дари в Хорс-острів з Ольвополя

Сестрі від брата! В рівнодень…

А ще до них в задружу спілку

Сапун — захожий тавр[144] — пристав,

Дав Божу сканей стозна скільки,

Щит шкіряний, мечів до ста!..

* * *

Зник час, мов Коло за горою, —

Амаза Божа знов прийма.

Але не так, як перш, весною, —

Про зустріч ту й згадок нема!

Лицем уроча, повна зваби,

І ласка матері в очах…

Хвалила і парчі, й єдваби,

Кладучи скіпочки в очаг[145];

Вгощала сніддю, питвом навіть,

Цікава всім, що Бож де стрів;

Звеліла служкам требу править

В знак рода й Посвистів-вітрів[146].

На другий день, як Бож із Мажем

Сім турів, зливши водам кров,

В заклан на рожнах взяв осмажив, —

Вона його вітала знов:

— Отроче наш, чомусь боги нам

Жлю, Карну й Нелад шлють у пай!

Як жертв не вчинимо, то згинем,

Нахідці випустошать край!

Адже здвобіч Біда, як Морок,

Весь Хорсів світ під корінь тне:

В соху красунь впрягає ворог,

Горять кумири[147] наші пнем… —

І голос був її ледь чутним,

Скорботним, повним святоти:

— Боги востаннє вже речуть нам

У поміч їм на смерть іти!

І ти, наш чадо, станеш першим

Нахідцям в прю, як вал-стіна,

Що їх і виловить, як верша,

І в ратстві божім постина!

Отож, уже по святі тризнім

В прю водам попливеш, у чіл!

Піде і Маж в ряду, і ти з ним —

До пращурів святих могил.

В трикуті Русла, Тясьми й Росі,

Де носить предків дух Луна,

Там Жива вас, не як подосі,

Зімкне, згуртує, об’єдна.

І звівши там богам кумири,

Обклавши верву твердю з брил,

Ти біженців зустрінеш миром,

А їх нагінців — градом стріл!

А ще… Боги велять вже нині

Дружину-хоту взять тобі!

І рада я тобі в дружини

Сестру свою віддать в ротьбі.

За нею біженок, як віно[148],

Я в рід, — вела вона, — вам дам

Й човнів Добрити половину.

А ще звелю усім родам

Під чіль твою слать ратні чада,

І добра, й харч тобі нести,

Для Сваржа, Перуна і Лади

Покласти стежі і мости!

Пихи глядися аж до смерти!

Скромнота честь живим несе!

Бо князем зробишся тепер ти,

І важливіше це за все!

А щоб у вас життя не вмерло,

Затям: ви — з Родових колін!

Візьми ж ти Хорса й Рода в берло, —

Не знає їх одвіку тлін!

І буде в тебе мол і бродень,

І мито буде, й рать вдвокінь,

І твердь зведеш в знак Рода — Родень,

Де Рось впадає в Русла синь!

Поставиш в ній стіну-столицю,

З воротами — бугру й ріці;

І будуть вікнами дивиться

Боги й духи у всі кінці!.. —

А Бож в уяві бачив Лану,

І рід свій, матір, і гаї…

Та попросив: — Зведи! Хоч гляну,

Яка з лиця… Як звуть її? —

— Ім’я сестри моєї — Рада.

Як сяй, жона!.. Ладнайся, йди!

Вас заручу пізніше радо,

Бо Маж он кличе всіх в ряди! —

Весь день вкривала Хорсич пісня —

Святий обряд усі вели,

Затихла лиш, як темінь пізня

В густий туман вдягла вали…

Значили вранці ватри гони —

Гінке вогонь-весілля йшло:

Втікала Рада, Бож догонив,

Як по обряду й слід було.

Тоді в намет на власний човен

Бож раду ввів. Жону — як муж!

З біглянок-дружок ряд був повен

І лементи в ярах довкруж.

Ганяли луни вал за валом

До втоми від гучних погонь…

А Рада з жаром крин ховала:

Очаг — їй честь! А рід — вогонь…

Нове створилося ж весілля!

Новий і злюб, і злук, і Рід!..

Гостились колачем із сіллю,

Змивали гріх Руслом убрід.

Спокін вогонь дають в придане,

Щоб рід курінь затеплив свій!

І де не гасне він, — там Дана

Тче роду дні у вік-сувій…

… Гучить десь ріг! Шле Маж накази,

Пне в путь вітрила вітровій!

Випроваджа рідню Амаза,

Маха прощально Рада їй.

— Хвала ж, — гука Амаза, — Родню!

Перун у поміч! Плід — землі!

Хай рід цей, роджений сьогодні,

Росте! Ти ж, Боже, будь в чолі!.. —

* * *

Три дні стояли на приколах

Десь біля пращурних горбів[149];

Три дні ладнали митну й мола,

А на четвертий Маж розбив

Мабутній осіл в круч наверші,

Де джерела дзвенів потік,

І Рада, й Бож очаг свій перші

В святу черінь