Читати книгу - "Анти, Андрій Хімко"

Й дими — стовпами із багать!

— Рід Чуга тут! Гаси вітрила! —

Маж крикнув. — Гребниці[123] суши! —

— Чали-и-и, — луна йому вторила. —

В’яжи приколи до обшив[124]!.. —

В знак місця хтось вже ставив віху,

А хтось — на снідь підвів коня…

Вже йшли при віті митні[125] з міхом,

Та враз всіх ладанка спиня:

Підніс Бож ладанку в правиці!

Бовван Русалі на човні

Кладе побожний ляк на лиця…

Страшний, святий богині гнів!

Тим часом Бож з човна по сходні

Знаки оті неквапно зніс,

Оглянув товпище. Сьогодні

Він мов на голову підріс.

— Чугайські славні порусляни[126]! —

Підняв угору знак в руці, —

Нехай на вас Русаля гляне,

Помножить статки в гостьбі цій!

Веліла нам Амаза-мати

Скрізь на розпуттях ріг-доріг

Наузи-ладанки роздати

І знак лишити, щоб стеріг

Від зла він торжища повсюди,

Дороди, влови і приплід,

Щоб жлі й недуг не знали люди

Із року в рік, із роду в рід!..

І вивів Чугового внука,

Вже старця, з гурту внук-юнак,

І немічні старечі руки

Землі п’ядь кинули під знак,

І славу схвальним дужим криком

Столикий натовп проволав…

Челядник, смерд чи гість-владика

Ніс горсть землі до міт-кола!

І хутко в насипі-завалі

Його ледь видно вже було…

А Маж, як дарниць надавали,

Зарізав півня й заколов

На честь Русалі диво-тура.

А Бож братався: — Гей, брати,

Хай вічно будуть роги й шкури

Навершям в цей обряд святий!.. —

Лились меди в роги і чари,

Міхи, полотна, шкури, віск

Мінялись на “рибки” й динари[127].

Гостям — від криці й зброї зиск,

Кощеї[128] в попиті ще й чаги!

Гра в кості, герці на мечах…

Ті поєдинки — до виснаги,

Влучання в ціль — до кіл в очах!

Булгар, гепід, і дак[129], і гота

В Поруслі нині, як свої!

— А та, нещасна? Ставре, хто то?

У струпах вся і мух рої

Її обсіли… О ганеба!

То регіт в неї, зойк чи сміх? —

— Взяв Морок дух її до себе,

А тіло жить лишив. За гріх! —

І слово “гріх”, і струпів луда,

Шаленство чаги й сум’яття

Влилися жалем Божу в груди

І розбудили співчуття…

— Преславний, гей, отроче з Анти! —

Торкнув п’ястук чийсь Божа в бік.

— Хіба попав нахідцю в бран ти,

Чи Морок рід твій взяв навік,

Що так сумуєш ти? Я Калло, —

Всміхнувсь до Ставра той, — здавна…

Та що тебе в мені злякало?

Мене тут гостем всякий зна.

Чував, пороги й кличку літом —

Хай береже тебе Чура! —

Без вад проплив ти чудо-плітом,

Без гребниць навіть і шнура! —

І стрівши Божів погляд впертий,

В мовчанні Ставра вчувши лють,

Він запитав: — Куди ж тепер ти,

Наверх чи вниз гребтимеш путь? —

І не діждавши, що той скаже,

Він гордо руки впер в боки:

— У поруслян лиш нас із Мажем

Зовуть владиками ріки.

Я обміняв кащеїв низку

На гостьбі тут за тузінь чаг,

Але за Гроллу-недогризку

Ніхто й ногати не простяг!

Коли ти маєш кизикина[130],

То спробуй щастя і візьми, —

Вмовляв він Божа, бо покину!

Все ж гістьбище звела слізьми…—

Як всі зійшли на берег знову,

Шепнув щось Калло Гроллі вмить,

Але по-готському, — їх мову

Не міг Бож, певне, розуміть…

Розшива[131] Калло вдаль вже плине…

Та що це? Ріг зове-гука!

І Бож спішить в кінець долини.

Ось вже і хвиля гомінка

Його човна гойда й полоще,

Аж виляск чується дзвінкий.

Але у Мажа не було ще

Лице острашливим таким!

А Бож іде до нього прямо,

І враз — удар! Як зблиск в сто свіч,

Його спиня і клонить в яму,

Заледве встояв. Луда з віч

Спливла поволі, як паплома[132],

І пам’ять Мажів крик верта:

— Ти де ж блукаєш, безсоромо!

Із Калло кров ріднити став?!

Та знаєш ти, що з родом Лятви[133]

Братання — смерті знак в світах?

Для Калло всяка людська клятва,

Як  та забава, — не свята!..

Ні остраху, ні зла при тому

Чомусь у Божа не було,

Він відчував лише утому

І, наче гніт, тяжке чоло.

— Простіть, — він видихнув, — провину!

Але клянусь, — щоб я не скнів,

Коли брешу, нехай загину:

Мій поргіх менший, ніж ваш гнів! —

І так, мов Маж був щойно в грі з ним

Та вдіяв промахи якісь,

У нього кинув зором грізним

І геть пішов попід укіс…

* * *

Повільні дні в путі і довгі!

Їх тільки вітер впереджа…

Давно плавці минули човгів[134],

Тягулів мол, причал дужан;

Спинились трохи в Гагаузах,

В Ясполі[135], в Сармі побули;

На пасовиськах мокрогрузих

Номадів[136] бачили коли;

За ними — саків, греблю Луди,

Піщані кручі горнарів[137].

І скрізь братались в свято й будень,

Де Бож Русалі знак дарив…

* * *

Ось випливли на обшир моря!

А ще за день, урешті-решт,

Ряд Мажа, не зазнавши горя,

Доплив старих молів Олешт.

Дромони[138] з крилами й триреми,

Розшиви в барвах, розписні

Дуби — в рядах і геть окремо,

І шовк вітрил… Гучні пісні

Лунають в заводі, як в свято.

Вся митниця від барв цвіте…

Незвичним оком не обняти,

Не охопить умом все те.

А Маж, показуючи в гущу,

То те, то інше виділя;

— Того роди в лісах живуть ще,

А в того скарб — гурти й земля.

Он бачиш двох, котрі в завоях?

Їх барми[139] — влади знак з дідів… —

Маж змовк, бо з товпиці живої

Архонти йшли вже до рядів.

З синами й Божем на підході

Дари Маж виніс їм навстріч.

І хоч було збагнути годі

Оту вітальну їхню річ,

Та Маж і решта зрозуміли,

Що треба мито дать сповна:

Медів, міхів, полотен білих,

По жбану яшного вина.

Отож, розкривши сакви дарчі,

Вони архонтам без вагань

Наклали вщерть на срібні тарчі