Читати книгу - "Поїзди особливого призначення"

деякі — розірвані гранатами, а інші — снарядами від зеніток або від захоплених у німців фаустпатронів. Пасажирські вагони такого типу давно вже були виведені з експлуатації, кожне купе мало двері з двох сторін, а вздовж усієї стіни вагону тяглася довга підніжка. Майже біля кожних дверей була бура калюжа засохлої крові. Я зазирнув до купе, всюди було одне й те ж саме. На підлозі розтрощене скло, гребінці, вирвані із м’ясом ґудзики, цілий рукав від військового мундиру, закривавлені підштанки, носовичок, просяклий кров’ю, поламані шахові фігурки, поле для гри в «Лудо», кругле люстерко, губна гармоніка, листи, припорошені снігом, розмотаний бинт і смугастий дитячий м’ячик. Я підняв один лист, з відбитком військового чобота, підбитого цвяхами. Перші слова в ньому були «Mein lieber Schnucki Pucki!» (Мій любий цьомчик-бомчик!), а останні — «Deine Luise» (Твоя Луїза). І відбиток дівочих губ. В кутку сміявся з мене солдатський черевик з висолопленим язиком. На підлозі лежало двоє мертвих граків. Коли я повернувся з лікарні, стояли такі морози, що в ліску за нашим містечком, куди зліталися хмари ворон та граків, дерева були всуціль обвішані тими чорними птахами, що блищали на ранковому морозному сонці, а коли я зайшов до лісу, то побачив тисячі ворон та граків, що лежали купами навколо дерев, як перезрілі сливи... повен ліс мертвих, а ті, що сиділи на гілках, також були мертві, замерзли уві сні. Я копнув одне дерево і з гілля на мене посипалися блискучий іній та мертві птахи, декілька з них ударили мене по плечах, але не боляче, вони важили не більше капелюхів.

Я зіскочив з підніжки останнього вагону і зазирнув до диспетчерської. Пан диспетчер Губічка спав, поклавши ноги на телеграфний стіл і заклавши руки під пахви. Голова його звісилася на груди. Так спати умів і я, і також дрімав на службі, коли траплялася нагода. Часом буває так захочеться спати, що краще не опиратися і за першої нагоди прилягти. Проте у диспетчерів, що сплять на службі, працює досконала система сигналізації. Їхнє тіло міцно спить, але щось в голові несе варту. Досить озватися телеграфу, і справний диспетчер миттєво підскочить, увімкне пристрій, передасть позивний своєї станції, сяде і знову міцно засне, а коли друк на білій стрічці скінчиться, диспетчер прокинеться, дасть сигнал, що зрозумів, телеграфним ключем виб’є позивний своєї станції, вимкне пристрій, сяде і спатиме далі. Або такий справний диспетчер дасть семафором сигнал, що шлях вільний, і засне, але при тому чує гуркіт поїзда, що наближається, чує як локомотив в’їздить на окрему колію, і в диспетчерському блоці тихенько дзенькає, наче впала кавова ложечка. І тоді диспетчер прокинеться і настукає повідомлення про прибуття.

Зі сходів почулися кроки пана начальника, диспетчер спустив ноги на підлогу і встав. Пан начальник зайшов у старій уніформі, збирався йти чистити голубник, всі його штани та рукави були білі від пташиного посліду.

Я зайшов до диспетчерської.

«Диспетчер Грма Мілош до ваших послуг!» — сказав я. Мені потиснули руку, поплескали по плечах, а пан начальник пустив сльозу.

«Мілоше, що я вам казав? Аби були обережні. І знову вам це кажу,» — сказав він, повернувся і показав пальцем на підпис на розпорядженні. — Сам представник Райху Данко оголосив у Градці, що ні хвилини не вагатиметься! Що розстріляє пару чеських диспетчерів!» Він кивнув головою, один голуб, що походжав по перону, затуркотів і нараз до дверей диспетчерської злетілася хмара польських рисів.

На станцію в’їздив вантажний поїзд. Пан начальник вийшов на перон, а голуби здійнялися і стали чіплятися йому за плечі та голову, він випростав руки і польські риси обсіли його, як якусь статую на площі. Пан начальник радів, що начальник поїзда та його бригада на нього дивляться, навіть машиніст покинув витирати руки ганчіркою і задивився, а начальник крокував пероном, несучи на собі голубів, що безперервно тріпотіли крилами, щоб утримати рівновагу.

«Паршиве вугілля нам дали, — сказав машиніст, — уже вдруге мусимо гріти пару.»

«А що, пане машиністе, ви все ще малюєте?» — спитав диспетчер.

«Постійно, — кивнув той, — зараз малюю море. Чорт забирай, ваш начальник міг би зі своїми голубами виступати в цирку.»

«Хіба в балагані на ярмарку, — сказав диспетчер. — То взялися тепер до моря?»

А я стояв на пероні, дивився на начальника поїзда і його бригаду, на кочегара, і раптом збагнув, що вони зупинилися лише для того, щоб подивитися на диспетчера Губічку, героя історії, про яку говорила вся залізниця: як він на нічному чергуванні задер спідницю телеграфістці і наставив їй на дупці станційних печаток.

«Так, — сказав машиніст, дивлячись захопленими очима на пана диспетчера. — Збільшую море з листівки.»

«А ви не пробували малювати на природі?» — спитав диспетчер.

«Та дайте мені спокій з тією природою, на природі все забагато рухається, — вигукнув машиніст, засміявся і, повернувшися до штабного вагона, підморгнув. Всі розсміялися. — На природі все потрібно малювати меншим, ніж воно є. Раз я пробував малювати природу, позичив у школі опудало лисиці, відніс до лісу, обклав листям, але не встиг почати малювати, як прибігли двоє псів і ту лисицю роздерли! Триста крон! Дайте мені спокій з тією природою!»

А пан диспетчер Губічка дивився в синє небо, я теж подивився і побачив, як через увесь небосхил простяглася Зденічка, наша телеграфістка, як пан диспетчер лагідно загортає їй поділ, бере одну за одною печатки і плавними рухами прикладає до задниці телеграфістки... і я зрозумів, що всі члени поїзної і локомотивної бригад бачать те ж саме, той прекрасний подвиг, заради якого вони зупинилися на нашій станції під приводом, наче їм треба гріти пару.

А коли всі вдосталь надивилися на синє небо, зачудовано глянули на диспетчера Губічку, який цієї миті був особливо прекрасним. Ні зморшки біля губ, ні кривуваті ноги його не псували. І я зрозумів, що для жінок пан диспетчер був справжнім скарбом.

«А знаєте, як я змальовую море з листівки? — запитав машиніст. — Рамку з полотном затискаю в лещатах, листівку ставлю на верстак і змальовую. Але щось не виходить, не можу ніяк передати на полотні справжні хвилі, ті барашки, що на фотці.»

«А ви ту листівку, пане Кніже, — сказав диспетчер Губічка. — теж затисніть у лещата. Разом із рамкою. А тоді беріть пензля і починайте ним повторювати те хвилювання на листівці... водіть пензликом вздовж хвиль ось так, аж поки рука не звикне...