Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Поїзди особливого призначення 📚 - Українською

Читати книгу - "Поїзди особливого призначення"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Поїзди особливого призначення" автора Богуміл Грабал. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 18
Перейти на сторінку:
а тоді робіть такі ж змахи, але більші і більші, і коли вони стануть такі завбільшки, як вам треба, вмочіть пензлика у фарбу і мажте ним по полотні.»

«Але ж і класні у вас ідеї, чоловіче...» — зрадів машиніст.

Я забіг до диспетчерської, дзвонив телефон, я чув, як пан начальник свариться з польськими рисами, які тепер всі були з ним в голубнику, я б теж хотів там зараз бути і чути, про що він з ними говорить. Здавалося, що він збирався надавати по задку одному неслухняному голубку, а всі решта птахів з того сміялися... Я тримав бакелітову слухавку біля вуха і визирав на перон, де у променях сонця стояли чоловіки, раптом машиніст нахилився і щось прошепотів на вухо панові диспетчеру, мій погляд упав на вугільний вагон і я злякався. З вагону стирчали коров’ячі роги, декілька голів піднялися над бортом і дивилися на перон великими очима, повними цікавості і смутку. Майже в кожному вагоні була проламана підлога і з дірок стирчали коров’ячі ноги, здерев’янілі, нерухомі, посинілі... я ненавиджу це, не виношу, коли везуть голодну худобу і потяг спиняється на моїй станції, часом через щілину в дверях пальцями погладжую їм вим’я, але ненавиджу це! Так само, як і вагони з козами, що їдуть на бійню, їхні занімілі ніжки, туго перетягнуті мотузками, не виношу цього, ах, не виношу, коли у мороз везуть везуть свиней на празьку бійню, стоять голова до голови і бояться ворухнутися, бо з кожним рухом втрачається тепло, свиней з замерзлими ногами, порцеляновими ратичками! ах, я це завжди ненавидів! і коли по парних днях їх возили без води аж із Угорщини, цілі потяги свиней з роззявленими від спраги писками, схожих на помираючих без води птахів...

Я вибіг з диспетчерської.

«Звідки вантаж?» — спитав начальника поїзда.

«З фронту, худоба вже десять днів як у дорозі,» — махнув він рукою.

Я підтягнувся на борту вагона і зазирнув всередину. Вся худоба була хвора на сап, декілька тварин вже лежали мертві, у однієї корови ззаду звисало мертве загниваюче теля... вдивляючись в численні пари докірливих, змучених очей, я впав у розпач. Цілий потяг докірливих худобиних очей.

«Ці німці свині!» — скрикнув я.

Начальник поїзда змахнув рукою і вигукнув: «Та гірші за свиней! Там в останніх трьох вагонах повно ледь живих овець... вони з голоду поїли одна на одній вовну!»

«Пара готова,» — сказав машиніст і тихше додав: «Ви чули? Сьогодні вночі партизани біля Їглави висадили в повітря поїзд особливого призначення, та так вдало, що він весь упав в провалля, а другим зарядом обвалили на нього ще й міст.»

Він виліз на локомотив, потяг за ручку і поїзд рушив, тягнучи вагони, з яких визирали коров’ячі роги і очі, а знизу стирчали здерев’янілі і закопчені ноги. А за «Ліверпулем», складом збіжжя, біля рампи стояли два вагони, які вранці привіз експрес, вагони призначені для празької бійні.

Потім пройшли два військових поїзди особливого призначення, самі танки, самі «Тигри», з військовими командирами на локомотивах, що було наслідком роботи їглавських партизанів. А з навколишніх сіл на станцію зганяли худобу, ламаючи тваринам, що пручалися, хвости. Одна перелякана корівка лягла на дорозі, то погоничі засунули їй під хвіст пучок соломи і підпалили. Потім з маєтку приїхав віз. Коні тягли щосили, бо ззаду був прив’язаний бик, коліна його були розбиті, а ніздрі закривавлені, бо він пручаючися вирвав собі з носа кільце. Тепер його тягли за возом, прив’язавши до нього за роги. Бик занадто пізно зрозумів, що дівчина, яка вивела його з подвір’я і віддала різникам, була зрадницею, він пішов за знайомим запахом її сукенки, за ним він готовий був іти на край світу. І тепер його силоміць тягли за возом по розкислому снігу, а розідрані коліна лишали на шляху дві червоні смуги.

«Мілоше, я цієї історії з есесівцями ніколи не забуду, — сказав диспетчер Губічка, взявши мене за підборіддя. — Ти постраждав за мене.»

В приміщенні задзвонив телефон.

«Німці свині,» — сказав я.

Підняв слухавку. І злякано скрикнув:

«Пане диспетчер, у нас впало крило семафору!»

«А кому ми маємо дати вільний шлях?» — спитав він.

«Швидкісному експресу.»

«Кепсько,» — сказав він.

«Пане диспетчер, я поїду туди на велосипеді і потримаю крило в положенні «шлях вільний». Я вибіг надвір і поїхав стежкою попри «Ліверпуль» до щогли семафору, виліз по щаблях нагору, сів верхи на ліхтар і підняв крило перед локомотивом швидкісного експресу, який віз на фронт їжу, напої для офіцерів і пошту, експресу, перед яким мали пріоритет лише військові поїзди спеціального призначення, машиніст отетерів, як побачив мене на семафорі, а я витяг службовий кишеньковий ліхтарик і зеленим світлом подав знак, що шлях вільний, машиніст додав пари і стрімка вервечка вантажних вагонів пролетіла внизу, огорнувши мене димом, за хвилину я побачив диспетчера, що стояв і дивився на блимання габаритних вогнів, локомотив підхопив сніг і потяг його за собою, за хвостом поїзда утворився сніговий вихор, оздоблений папірцями на галуззям...

Скориставшися паузою між поїздами, я поставив розігріватися на грубі свій суп у блакитній бляшанці, потім дав вільний шлях моторній дрезині, диспетчер знов закинув ноги на телеграфний стіл і дивився через вікно на синє небо.

«Не сказали, хто їде в тій дрезині?» — спитав він.

«Сказали, директор залізниці,» — сказав я, помішуючи ложкою у бляшанці. Двері тихенько розчинилися і хтось зайшов, я побачив сірі штани, лискучі черевики, шинель.

«Добре тут у вас,» — сказав відвідувач.

«Ага,» — сказав я, мішаючи і далі свій суп, а пан диспетчер і далі дивився через вікно на синє небо, закинувши ноги на телеграфний стіл.

«Ви знаєте, хто я?» — спитав гість.

«Знаю, — сказав я, — ви прийшли по товарну накладну на худобу.»

«Може й так, — мовив він. — А де ваш начальник?»

«В голубнику,» — сказав я.

І тут відвідувач жахливо заволав.

«В голубнику! А ви знаєте, хто я? — знову спитав він, і сам відповів. — Я директор залізниці Слушний!»

Директор Слушний був відомою персоною, історії про нього здавна наводили жах на начальників станцій та диспетчерів. Я підскочив, і тримаючи бляшанку з ложкою в одній руці, другою віддав честь і відрапортував:

«Учень Мілош Грма до ваших послуг!»

«Киньте ту бляшанку!» — заревів директор залізниці і вдарив по ній, бляшанка впала на підлогу, директор залізниці копнув її і вона з брязкотом закотилася

1 ... 8 9 10 ... 18
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поїзди особливого призначення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поїзди особливого призначення"