Читати книгу - "Арон, Олекса Мун (Alexa Moon)"

Лера

— Адресу, диктуй! — незнайомий голос ріже по натягнутих нервах і я ледве утримуюся, щоб не скинути виклик.

— Яніс? — чомусь обережно перепитую. Хоча розумію, що це зовсім не він.

— Не вгадала, — відповідає крижаним тоном чоловічий голос: — Арон.

Арон. Почувши ім'я молодшого Адаміді, у мене наче гора впала з плечей. Я вже подумала покидьки, що виставили мою квартиру, дісталися і до ліпшого друга. Але це лише Арон.

— Ти можеш передати трубку Янісу?

— Ні, — той самий крижаний тон.

— Ясно, — втомлено видихаю. — Тоді передай братові, що я дзвонила.

— Ти, блядь, сталеву леді із себе не корч! — гарчить мені у слухавку. — Адресу швидко назвала і щоб чекала мене біля під'їзду. У квартиру потикатися не смій. Зрозуміла мене?

Якби я була трохи в іншому становищі, я б по-іншому відповіла цьому хортовому хлопчику. Але страх, правда, паралізував мене і я була рада будь-якій допомозі. Тому… я диктую йому адресу та покірно спускаюся на вулицю.

Через вісім хвилин у наш двір залітає чорний джип і зі свистом зупиняється за кілька метрів від мене.

Всі свої речі я кинула в машину, а сама воліла охолонути в нічній прохолоді листопада.

Арон вибирається з авто і йде до мене. Його чорна тінь, що наближається, не передбачає нічого доброго.

Я вже шкодую, що слухавку взяв саме він. Де, чорт забирай, носить Яніса?

— Ле-е-е-ра… — хлопець з огидою цідить моє ім'я. — Перш ніж ми підіймемося, скажи мені це ти, та погань, яка зруйнувала шлюб мого брата? — чорні очі дивляться на мене. Наче випалюють дірку. Ще трохи й весь одяг спалахне прямо на мені.

Звідки в цьому молодику стільки ненависті?

— Так, Ароне, — на його зневагу хочеться відповідати тим самим. Я не звикла, щоб зі мною так говорили. Я не ганчірка об яку можна витерти ноги. — Я коханка! Ось тільки не твого брата.

Плюю слова мало не в обличчя в суворе обличчя. Миттю осікаюся, відступаючи. Молодший брат Яніса безсовісно вивів мене на емоції і я не помітила, наскільки близько до нього підійшла.

Арон хапає мене за руку та смикає на себе. В його очах стоїть безпросвітна пітьма. Усі емоції сховані під товстим шаром небезпеки. І, попри те, що цей хлопець молодший за мене на багато років, зараз маленькою себе відчуваю лише я.

Його погляд – гостре лезо, залишає на мені невидимі сліди. Чого він хоче від мене? Зізнання в тому, що нібито зруйнувала шлюб Ольги та Яніса? То це не так! Я сама особисто їх познайомила. І хоч зараз я не особливо часто спілкуюся з подругою, але це не через те, що я стала третьою в їхньому ліжку.

— Якщо ти приїхав з'ясовувати якісь безглузді стосунки, не марнуй час! Я викликаю поліцію. Вони швидше розберуться ніж ти!

— Розберуться? — заходиться сміхом. — Ти серйозно? Розберуться вони... на хер тебе пошлють. У цьому й полягатиме весь розгляд. Гаразд. Пішли. Яніс обіцяв зректися мене, якщо я косо подивлюся на тебе. Якщо залишу в біді, точно прикипає десь. — Відпускає мене й іде до під'їзду. Продовжує посміхатися. — Яка квартира?

— Що? Стій! Куди ти? — біжу за ним.

Арон знаходить мою квартиру легко, по зламаному замку. І коли я наздоганяю його і заходжу до коридора, то знаходжу хлопця біля комода за роздивлянням моєї спідньої білизни.

— Що ти тут робиш? — штовхаю вперед розпорошений ящик та закриваю собою комод.

— Я тут нікого не знайшов.

— Дякую, я це вже зрозуміла.

— Ночувати тут не безпечно, — каже очевидні речі. Розгулює по моїй спальні як по своїй. А за мить уже опиняється на моєму ліжку. Пружинить на ньому, випробовуючи на міцність матрац:

— То кому кажеш перейшла дорогу?

— Не твоя справа! — складаю руки на грудях.

— А може, й моя, коли Яніс за тебе так переймається. — Його погляд знову застилає звична пітьма, і хлопець перестає пружинити. Підіймається і йде до мене.

Не чекаючи на таку реакцію, роблю крок назад. Врізаюсь попереком у комод.

Арон зупиняється навпроти мене, височіючи. Розглядає мене, коли я піднявши голову у відповідь не ховаю погляду.

Що мені може зробити цей хлопчик?

Я відчуваю, що за непробивною стіною його самоконтролю вирує гнів. Коли його рука зненацька тягнеться до мого обличчя, забуваю, як дихати. Сильніше втискаюсь у предмет інтер'єру та завмираю.

Пальці Арона лише заправляють пасмо мого темного волосся за вухо, відкриваючи обличчя. А мені здається, що він хотів звернути мені шию.

— Чому в тебе телефон Яніса? — раптом ставлю недоречне запитання. Слова ллються з мене пошепки.

— Він забув його. Ось зараз поїдемо та повернемо його братові. Збери потрібні речі. Чи ти хочеш тут ночувати? Але тоді нам доведеться ділити ліжко. — Смикає куточком губ.

Від такого відвертого хамства, я відкриваю рота, але звук не йде. Як можна бути настільки самовпевненими у свої… А скільки йому, до речі?

— Я чекатиму тебе в машині! — Арон нарешті залишає мій особистий простір і мені стає чим дихати. — Тільки не затримуйся.

Говорить зі мною так, ніби робить якусь ласку. Але я не потребую його допомоги. Нехай провалює звідси. Навіщо взагалі приїхав, якщо на дух мене не переносить?

Після того як Арона залишає мене одну, обводжу житлоплощу невидимим поглядом. Навкруги справжнісіньке пекло... хочеться замкнутися у ванній та розчинитися у власному горі. Але, вкотре зібравши всю волю в кулак, я роблю те, що велів Арон — збираю невелику дорожню сумку.

— У мою машину! — летить мені в спину наказний тон, коли я відчиняю двері свого білого седана.

— В сенсі? — не розумію, дивлюся на хлопця.

— В прямому! Нехай твоя машина лишається тут. — Викинувши недопалок у смітник, він забирається у свій джип.

І що це все означає?

Вирішую не сперечатися. Втома раптом почала підкошувати ноги та відключати мозок. Надлишок емоцій за останні дві доби дійшов до свого максимуму. Мені просто хочеться кудись лягти та закрити очі. Хоч на секунду забути про той жах, в якому я відчайдушно борсаюся.