Читати книгу - "Віддай мені сина, Олександра Багірова"

- Я завжди буду вдячна тобі за це, - кажу щиро. Якби не Вадим, я б ніколи не виплуталася.

- Бачив твою подяку, - зневажливо дивиться на мене. – Мужик пальцем поманив, а ти вже хвіст розпустила.

- Вибач, - мені нема що на це сказати.

Знаю, як це виглядало збоку. А насправді це ще гірше. Мене повело. Не відпускає. Навіть зараз перед очима обличчя Ворона, а всередині все скручує від відчайдушного бажання ще хоча б раз вдихнути його запах.

- Вважаєш, що ти потрібна Микиті? - його усмішка ріже запалені нерви. Тільки чоловік вміє посміхнутися так, що світ стає не милим.

- У мене є ти. Мій рятівник, - говорю заучену фразу.

- Так і не навчилася правдоподібно брехати, - проводить рукою по моєму волоссю, хапає за пасмо і різко тягне на себе.

Заплющую очі, нестерпно бачити його погляд. Страшно. Я ніколи до кінця не знаю, що чекати від чоловіка. Він завжди перевершує мої найстрашніші очікування.

Але сьогодні він особливо дивний. Балакучий. Зазвичай він обмежується короткими наказами. Йому більше подобається, коли я сама визнаю себе жалюгідною та нікчемною.

- Я не брешу, дорогий, - змучена посмішка торкається моїх губ.

- Микита прийняв тебе за іншу. За жінку, якої ти й мізинця не коштуєш. За стерву, яка вміла тримати чоловічі серця у своїх маленьких кулачках. Один її погляд і мужики штабелями падали до ніг, - він каже з придихом, у темно-сірих очах спалахує вогонь. Зараз він схожий на одержимого. Тією іншою. Ревнощів у мене немає. Але є здивування, що мого непробивного чоловіка міг хтось так зачепити. Мені це здавалося нереальним. – Заради таких як вона, мужики готові робити будь-які безумства. А заради тебе, - зневажливо ковзає по мені поглядом, і чим більше дивиться, тим сильніше обличчя викривляється, - Об тебе хіба що ноги витерти... і те... набридає.

Він вміє бити словами. Краще реально б вдарив, ніж ось так, повільне знищення особистості. Але він не б'є. Ні. І при цьому його слова змушують корчитися в муках. Завжди гострі, як бритви, прицільно точні.

- То чому ти не з нею? – нахабно питаю. Біль надає сили. - Навіщо тобі я?

Здригається. Не знала, що можу його зачепити.

- Василіси більше немає, - голос просякнутий стражданнями, губи тремтять. Ніколи не бачила його у такому стані. В очах океан розпачу, він вирує, б'ється об реальність і мучить його.

Вадим не відпустив ту жінку. Не знаю, чи здатний чоловік на любов, але до тієї, він явно відчував якісь жахливі та руйнівні за своєю силою емоції.

- Вибач, - відступаю на крок. Я торкнулася чогось надто особистого, справді болісного. Але платити доведеться мені.

- Навіть вибачатися не вмієш. Не шкода тобі. Ти домашня тварина, яка тільки споживає блага, але так і не навчилася цінувати. У тобі немає ні подяки, ні поваги, тільки страх… не людський… тваринний, — хитає головою, йому боляче дивитись на мене, бо хоче бачити ту іншу. - Думаєш, Микита не розпізнав би фальш? З ним було б інакше? О ні, люба, - істерично регоче, - З ним ще гірше. Він пів життя за гратами. У нього залишився лише інстинкт виживання та спрага помсти.

- Він теж її кохав? - ось навіщо я це питаю? Чому мені дико боляче, що практично незнайома мені людина любила іншу жінку?! Що зі мною? Це ж маячня?!

– Обожнював. Вона була для нього всім. Як і для мене. Вася… Василіса… прекрасне і брехливе створіння… Що ж ти накоїла… кохана… єдина… неповторна… рідна моя… - він шепоче як у маренні. Дивиться в порожнечу і хапається поглядом за образ.

Ворон називав мене цим ім'ям. Він справді переплутав. Серце стискається в хворобливих судомах. Він так само як і мій чоловік бачив іншу… А я… я нікому не потрібна… ніколи не була… Як там Вадим навчав… я ніхто… І це правда.

- Мені шкода… - шепочу, ковтаючи сльози.

- Ні, це мені шкода, Карінко, - хитає головою, - Що я намагався відтворити її образ. Обманював себе. Ти знаєш, що я просив лікарів зробити твою фізіономію схожою на Василісу, - хапає мене за підборіддя і не дає відвести погляд.

– Ні. Навіщо? Це ж… – задихаюся. Сльози душать.

- Безглуздо? – сміється. - Ще й як. Але я не міг інакше. А ти маєш мені ноги цілувати, що подарував тобі зовнішність. Як би ти виглядала без мене? Га?

Мовчу. Намагаюся не дивитися в його шалені очі.

- Відповідай, Карінко! – трясе мене за плечі.

- Моторошно ... - схлипую.

- Чому?

 - Через опіки…

- Хто в цьому винен? - Він упивається моїм болем. Сам горить у болі, і хоче, щоб я варилася в пекельному казані. Примушує згадувати.

- Знаєш, Вадиме, - сльози висихають, піднімаю голову і зустрічаю його погляд, - Я б зробила це ще раз, і ще. Я шкодую, що постраждала сама. Але той будинок, разом із тими тварюками я спалила б ще раз. І мені справді шкода, що там згоріли далеко не всі.