Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

- Вік, навіть якщо вона не скаже хто це був, ми все одно знайдемо його. Я тобі обіцяю, ми знайдемо цю мразоту.

- Я сьогодні, напевно, з нею залишуся. Зараз в тир поїдемо... як тобі ідея?

- Дуже добре, нехай пар випустить.

- Тема, вона боїться виходити на вулицю. Не показує цього, але...

- Скоро боятися буде нічого, Віка. Слово даю.

Ми попрощалися. Від впевненості в голосі Артема страхи потьмяніли. Мої. А що ж робити з її?

- Віка! - покликала Оля із спальні. І коли я зайшла попросила. - Зроби з цим щось. Не хочу з синцями ходити.

Я взялася за пензлик і спонж і скоро відмітини були повністю приховані.

- Мені пощастило ще, так? Деяким якась «пам'ять» на обличчі на все життя залишається... Я з однією дівчинкою листувалася. Якось. Так її порізали ще. Сильно. Навіть пластикою не прибрати, уявляєш?

- Тобі... Краще від такого спілкування, Оль?

- Тобто?

- Тобто, якщо хочеш, є групи підтримки і ми могли б...

- Закрити мене в кімнаті з іншими нещасними жертвами і дати можливість годинами скаржитися один одному? Я що такою соплею виглядаю?!

- Іноді поговорити і поділитися потрібно. І це не слабкість, Оль, а навпаки прояв сили духу. До того ж, ти сама сказала, що спілкувалася з кимось.

- І краще б не спілкувалася, - пробурмотіла вона. - Ми жертви, пожалійте нас ... Ну нахір.

- Їдьмо, агресоре, - розтріпала все ще ідеально укладене волосся під майже веселе обурення сестри.