Читати книгу - "Відродження-2, Кулик Степан"

— І що в ній цікавого? — здивовано крутить у руках шматок синтетичного паперу Касперський.

— По-перше, — вона лежала в сейфі, — на ходу складаю легенду. — А по-друге, — зверни увагу на хрестик у верхньому лівому кутку. Навряд чи в сейфі зберігали б позначку якоїсь дрібниці... До речі, ти як, карту читати вмієш? Орієнтуєшся, що за місце на ній позначено?

Поліцмейстер якийсь час вивчає карту, потім киває.

— Так. Можливо ти правий. Схоже, що там розташований ще один бункер. Місце підходяще.

— То треба подивитися.

— Не втомився? Готовий?

— На пенсії відпочину… Поїхали. Чим швидше з усім цим покінчимо, тим швидше ти нас у спокої залишиш.

— Логічно, — усміхається Касперський, постійно кидаючи погляд на уривок карти. Схоже, повірив. Ось і добре. Ну, і я зі свого боку зроблю все можливе, щоби не розчарувати майбутнього партнера. Має рацію пан поліцмейстер, якщо я хочу досягти задуманого, союзник і помічник його рівня мені сто пудів знадобиться.

Сашка цього разу нічого не питала. Сунула в руки термос з кавою, поклала на коліна контейнер із бутербродами, а сама притулилася збоку, наповнюючи мене силою, спокоєм та впевненістю.

Якщо історія не бреше, колись давно чоловіки йшли у жорстокий і сповнений небезпек світ, щоб роздобути їжу. А коли поверталися, вдома на них чекали дружини, в обов'язки яких входило забезпечення домашнього затишку. Втомлений мисливець клав біля порогу печери здобич, скидав просякнуті потом шкури і сідав біля палаючого вогнища, одержуючи в нагороду миску зупи.

Не знаю, чи був щасливий у цей момент мій далекий предок, але особисто я, ось у цю хвилину, сьорбаючи давно охололу каву, пережовуючи трохи підсохлий бутерброд і відчуваючи тепло, що виходить від дівчини, розумів, що заради саме таких миттєвостей і варто жити. А решта — тлін і сухозлотиця.

Навіть не помітив, як задрімав.

Прокинувся від обережного погладжування.

— Приїхали, Лео.

Розплющив очі, потягнувся, широко позіхаючи.

— Ти як? — несподівано дбайливо поцікавився Касперський. — Зможеш працювати? Чи відкладемо до завтра? Мені не хотілося б, щоб з тобою щось трапилося через переоцінку можливостей.

— Не турбуйся. Все нормально…

Я вийшов з бусика і кілька разів присів, розмахуючи руками.

— Ну, дивись.

Рідний брат-близнюк інших бункерів стояв посеред невеличкої, порослої густою травою галявини, нагадуючи величезний гриб-дощовик. Такий самий округлий, тільки не білий, а темно-сірого кольору.

Ключ-всюдихід підійшов і до нього. Зашипіла пневматика, і клінкет повільно відійшов убік, відкриваючи прохід.

Час ...

Активую силове поле і пірнаю усередину.

Перший рівень... Порожньо. Ніхто не зустрічає ні оваціями, ні кулеметною стріляниною. Другий… Все та ж могильна тиша.

Ось і добре. Я не проти.

Двері позначені значком радіації. Захист знову не надягаю, нехай регенерація прокачується.

Відкриваю, морщуся від реву сирени, швидко заходжу, хапаю валізку і, не затримуючись, виходжу в коридор.

  «Вітаємо! Вами повністю виконано друге завдання у ланцюжку епічного квесту «Проект «Відродження»: «Знайдіть детонатори до анігіляційних мін». Прогрес — 6/6. Наступне завдання: «Знайдіть анігіляційні міни». Прогрес — 0/6. Нагорода: отримання чергового завдання в ланцюжку. Досвід. Предмет екіпірування»

Гаразд, знайду. Куди я подінусь.

Але спочатку невеликий сюрприз для Касперського. Заслужив…

Переходжу в протилежну кімнату і, умовляючи себе, що жадібність не належить до чеснот, якими варто пишатися, і мені все одно такий куш нема на що витрачати, висипаю на підлогу майже половину вмісту гаманця. Ну, як половину… Трохи більше двох мільйонів срібла та один мільйон золотом. Віддати більше — рука не піднялася.

Нічого, і так доволі велика купа вийшла. Все, контракт закрито. Касперський буде щасливий, а я зможу зайнятися власними справами.

Зовні виходжу начепивши на обличчя найщасливішу усмішку, яку тільки зміг, простягаючи зустрічаючим долоні повні золота та срібла.

— Знайшов?! — радісний крик Касперського шугонув птахів щонайменше в радіусі кількох кілометрів. — Знайшов!

Пан поліцмейстер відштовхує мене вбік і із завидною спритністю кидається в бункер.

— Тааак! Тааак! — декількома хвилинами пізніше долинає зсередини, багаторазово посилений луною, його радісний крик. — Так!

— Нарешті, — полегшено зітхає Сашка, беручи з моїх долонь одну монетку. Якийсь час байдуже крутить її перед очима і кладе назад. — Я думала, що це ніколи не закінчиться.

— На жаль… — зітхаю я і ховаю гроші в гаманець. — … у цьому житті все має свій кінець. Як погане, так і хороше. Але не будемо про сумне. У тебе ще залишилася кава?

— Звичайно, — бере мене за руку дівчина і веде до машини. — І канапки також…