Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

Звідси й магнітофонна стрічка!

Похапцем, бо я, хоч і спокійний, соромлюся, мої тремтячі пальці хапаються за бобіну, я соромлюся практично щоразу, коли вмикаю магнітофон, але себе не лаю. Перший метр я майже завжди відрізаю, а на окремих бобінах ще й стираю свій голос, його наполовину відверту брехню: «Я йду по сигарети!» — а потім я справді беру їх, спершу ввімкнувши пекельну машину, заховану між книжок. Моя обітниця не користуватися тими плівками нічого не варта. Магнітофонну плівку можна стерти, але не спогади. Чого я, власне, сподіваюся? Здебільшого я розумію не багато, бо всі говорять одночасно, це мішанина голосів, до того ж я ще й курю. Я дивуюся, що ви ще розумієте одне одного. Сміх! Я не бачу ніякої причини. Сміх за сміхом! Із тексту не випливає, що вас так тішить. Не менш незрозуміла раптова мовчанка. Раптом здається, ніби магнітофонна плівка урвалася. Але вона біжить. Могильна тиша. Я не можу здогадатися, що сталося. Могильна тиша триває. Невже ви помітили, що є прихований магнітофон, приховане вухо, пам’ять? А ось нарешті наполовину чутний голос дами: питання до слуги. Я курю й чекаю на густий голос Дольфа, на його гумор, який не виявляється, і мало-помалу розчаровуюсь: із не меншим успіхом я міг би сидіти й там. А Ліля? Тільки Ліля говорить по-іншому, тож я аж віддих тамую. Але й вона не каже нічого, чого б мені не можна було чути, й не називає тих самих імен, як і тоді, коли я присутній. І все-таки: її голос звучить по-іншому. Вільніше. Коли хто скаже щось дотепне, вона сміється по-іншому й більше, голосніше. Невже вона в моїй присутності боїться, що я подумаю, ніби вона сміється з мене? Коли мене немає в кімнаті, перед нею, здається, годі встояти. Вона тоді більше скидається на дівчинку. Річ зрозуміла. Адже її голос звучить, як і тієї давньої пори, коли я познайомився з нею, Господи, як давно... Точнісінько так, але ж плівку, яку я слухаю, записано сьогодні. Вона наважується на жарти, які навіть мене зачарували б, тож трапляється, що навіть у своєму прикрому становищі підслухача я змушений сміятися. Тепер ви розмовляєте про політику. Одного разу, коли я навряд чи й слухав, згадали моє ім’я. Може, прокрутити знову? Запізно, хтось похвалив мене. А от за що, не зрозуміло. Я міг би, звичайно, відмотати плівку назад, щоб послухати, але не робив нічого. Можливо, вони хвалили мій погріб, бо далі йшла розмова про вина, Ліля мимохідь запитала, куди я подівся. Крім того, я вже викурив люльку. Магнітофонну плівку прослухано тільки до половини. Здається, ви лишаєте собі час, чекаєте кінця моєї бобіни, щоб потім розмовляти по-справжньому, без масок. Тепер я шукаю коркотяг, слухаю і нічим не можу зарадити: коркотяг на кухні. На думку Дольфа, шкода, що я не пішов у політику, щиро шкода. Чому? Його твердження, ніби він схиляв мене до такого кроку, аж ніяк не відповідає правді, принаймні я нічого не пригадую, не пригадую і блискучої (на магнітофонній плівці дуже вдалої) думки про соціал-демократію сьогодення, думки, яку я начебто висловив колись. Чому він прикрашає мене власними пір’їнами? Потім він замовкає, неначе автор його блискучої фрази будь-коли може зайти до кімнати, а Ліля тим часом, здається, пішла на кухню по коркотяг. Я чую, що її тепер немає в кімнаті. Я слухаю, мов сліпий, вона мовчить не так, як решта, її тут немає. Наші гості розмовляють між собою. Можливо, я помічаю це за легенькою зміною тону. Тепер ви всі заговорили про фільм Фелліні, розмова веселіша, ніж доти, жвавіша, а водночас вас трохи бентежить, що ви тепер самі й вільні від обов’язку розмовляти про начебто інтереси господарів, знявся такий галас, наче доти мова йшла не про фільм Фелліні. Щоб не скотитися до пліток про господарів, ви тепер боїтеся кожної паузи. «Лілю, що ви там робите?» — кричить хтось, а потім, наче відлуння, звучить той самий голос: «Що ви там робите?» Яке щастя, що всі бачили той фільм Фелліні, й це щастя полягає передусім у тому, що думки в людей різні. Католицизм у Фелліні...

Кінець бобіни.

Я знову запалюю люльку.

Оце й усе.

Зради (якщо вже кортить називати її так) не сталося, я стираю плівку, яка навчила мене тільки одного: я прагну зради. Мені б хотілося знати, що я зраджений. Те, що не зраджує мене, опиняється під підозрою, ніби живе тільки в моїй уяві, а я б хотів вийти з кола своєї уяви, я б хотів жити у світі. Я б хотів бути зрадженим у глибинах свого єства. Це дивовижна річ. (Читаючи оповіді про Христа, мені часто здавалося, що Христос, промовляючи на Таємній вечері про недалеку зраду, мав намір не тільки присоромити зрадника, а сам спонукав свого учня до зради, щоб жити у світі, засвідчити світові свою реальність...)

Отже, я пахкаю люлькою.

Заспокоєний?

Магнітофон засвідчує свою неспроможність. Я, хоч і чую вашу розмову, не бачу зради, що, певне, криється у виразах облич, а якби я знімав їх на плівку, вирази ваших облич за моєї відсутності, то й фільм засвідчив би свою неспроможність: адже зрада, здається, щось дуже витончене, її не можна ані побачити, ані почути, якщо тільки безумство не гіперболізує її.

P. S.

Ревнощі як приклад цього твердження, ревнощі як справжнє страждання, зумовлене тим, що істота, яка виповнює нас, раптом зникла. Нічний кошмар серед білісінького дня. Ревнощі менше пов’язані зі статевим коханням, ніж здається; кохання — це прірва між світом і безумством, а ревнощі у вузькому розумінні — лише примітка до тієї прірви, удар: світ доходить згоди з моїм партнером, а не зі мною, кохання пов’язало мене тільки з моїм безумством.

Нехай мене звуть Гантенбайн!

(Тепер остаточно.)

Я уявляю собі:

Гантенбайн як сліпий свідок перед судом присяжних, споряджений окулярами, чорним ціпком і жовтою нарукавною пов’язкою, яку одягає, йдучи на всі публічні заходи, тобто не завжди, а тільки як