Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш 📚 - Українською

Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нехай мене звуть Ґантенбайн" автора Макс Фріш. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 80 81 82 ... 95
Перейти на сторінку:
виборець, що йде в неділю до виборчої урни, або громадянин, що звертається до якоїсь державної служби, або, зрозуміло, як свідок, що йде до суду, Ґантенбайн сидить у передпокої, сам, його ціпок між колін, наче і йому потрібний відпочинок.

Що вони прагнуть дізнатися від мене?

Випадок, який уже кілька тижнів займає шпальти всіх газет, відомий кожному, хто читає їх, а отже й Ґантенбайнові; спершу то був тільки напис на нагрудному плакаті продавця газет, «Смерть у Зефельді!» — викрикував він, і про цю подію одразу ж читали, а потім забували в усіх трамваях, тим часом як кримінальна поліція цілісінький місяць марно шукала бодай найменшого сліду, а згодом — уже сенсація, коли заарештували особу, відому в громадському житті, цей скандал зворухнув кожну душу, і нарешті, коли дійшло до суду, з’явилася загроза ще й політичного скандалу...

— Пане Гантенбайне, — каже голос, — час іще є, але приготуйтеся.

Що я казатиму?

— Сидіть, — каже голос, — я скоро заведу вас, як настане пора.

Це день подання останніх свідчень, до обіду ще далеко, я не знаю, хто саме викликав Ґантенбайна — сторона звинувачення чи захисту, лише знаю, що вердикт, який мають оголосити присяжні, громадська думка давно вже висловила, а що стосується Ґантенбайна, знаю, що він, як і кожен свідок, має єдиний інтерес: зберегти свою роль, а отже, заплющені очі... Знадвору долинає передзвін об одинадцятій годині, заглушивши решту звуків, а потім знову затуркотіли голуби, ох, який той туркіт затишний і огидний...

Я знаю тільки одне:

Коли Ґантенбайн як свідок буде змушений казати правду і Ліля дізнається з газет, що я не сліпий, Ліля і всі мої знайомі...

— Прошу, ось вода.

Люди, звичайно, бачать, що я впрів, але я, річ природна, не хапаюся за карафку і склянку, а лише слухаю, як судовий служник наливає її; здається, не тільки я, приведений сюди як свідок, почуваюся тут обвинуваченим.

— Пане Гантенбайне, — каже голос, — насмілюся попросити вас...

Я підводжуся.

— ...ще є час.

Із заплющеними очима, щоб перед судом не вийти з ролі, тепер уже із заплющеними очима, бо за жодних обставин я не хочу знову бачити обвинуваченого, я стою, зіпершись на чорного ціпка, готовий прислужитися судові. Але мене треба вести. Я відчуваю сильну руку на своєму лікті, приязну руку, що не відпустить мене, аж поки я, Ґантенбайн Тео, постану або сяду перед бар’єром для свідків.

— Повільно, — чую я, — тільки повільно.

Я чую відлуння своїх кроків у коридорі.

— Обережно, — чую я, — тут сходинки...

Я піднімаю ногу.

— ...три сходинки.

Отже, правою, лівою, правою.

— Гаразд, — чую я, а рука тим часом полишає мій лікоть, — зачекайте тут.

Я чую, як відчиняються двері, безгучні двері, й раптом чую залу.

— Заходьте!

Мене знову беруть за лікоть і ведуть, тож справді не треба розплющувати очей, я тільки постукую чорним ціпком у просторій тиші, порушуваній лише моїм стукотом, тиші, що аж бринить напругою.

— Тут, — чую я, — сідайте.

Я намацую лаву, яка справді там є, й сідаю, рука тепер полишає мене. Тепер тільки б не розплющити очі! Я чую шарудіння паперу, це, мабуть, простора, висока й гола зала із зачиненими вікнами, де не чути туркоту голубів, зала, де повно людей, які дихають, а серед них і звинувачений. Чи впізнав він мене? Передусім я чую, або мені здається, ніби чую, тільки свій пульс на шиї. А більше тим часом не відбувається нічого. Вряди-годи десь далеко позаду щось шарудить, попереду хтось шепочеться, потім знову шелестить папір, а загалом панує тиша. Я знаю, що можна було б побачити, якби я розплющив очі: звинуваченого між двома жандармами, за ними голову суду, десь прокурора в мантії, можливо, це саме він і досі гортає папери, юриста в пенсне й теж у мантії, адвоката, що, нахилившись уперед, якраз передає звинуваченому якусь записку. Далі присяжних, які ще сьогодні мають оголосити вирок, низку напружених облич людей різного соціального походження. А вгорі, мабуть, класичне зображення Правосуддя з терезами в руці й зав’язаними очима... Тепер хтось читає особисті дані про Ґантенбайна, які я маю підтвердити, потім нагадує, що я повинен говорити правду і нічого, крім правди. Я чую відлуння своєї присяги, потім кашель, шарудіння паперів, шерхіт на дерев’яних лавах, кроки, які наближаються до мене, голос:

— Пане Ґантенбайне, чи знаєте ви Каміллу Губер, — чую я, — і відколи ви знаєте її?

Я киваю головою.

— Відколи?

Я замислився.

— Чи не складалося у вас враження...

— Я б хотів тут зазначити, — увірвався якийсь інший голос, — що свідок сліпий, і тому, панове, абсолютно марно ставити запитання, на які сліпий під присягою не може відповісти, надто на запитання...

Дзвінок.

— Натомість я наполягаю...

Дзвінок.

— Панове...

Знявся гамір, усі, здається, напружені до краю, я чекаю, щоб голова знову взяв слово, але він лише закликав до тиші, миті, позбавленої відлуння, й передав слово голосу справа, я ще не чув його:

— Ви знали вбиту?

Я розплющив очі, але не бачив нічого.

— Який характер мали ваші стосунки?

— Манікюр.

Сміх на трибуні.

— Це правда, — кажу я.

Мені не вірять.

— Ви часто відвідували Губер?

— Каміллу Губер?

— Так.

— Регулярно.

— Задля манікюру?

— Так, — підтверджую, — задля манікюру.

Звичайно, я відчуваю полегкість, що вони вочевидь не хочуть знати правди, яку я присягнув говорити як свідок.

Голова суду:

— Щоб не відходити від справи...

— Я б хотів іще раз з усією виразністю наголосити, — гучно проказав у залі інший голос, — що свідок сліпий, а це означає, що він ніколи не бачив убиту.

Вигук із зали:

— Через те й не годиться!

Дзвінок.

— Сліпий — не свідок!

Як уже сказано, це випадок, що кожного зачепив за душу. Тільки присяжні сиділи з непорушними обличчями, а також обвинувачений, що, на відміну від присяжних, навряд чи слухав: так чи так, а його життя вже занапащене.

Ось про що я дізнався з газет:

Жертву задушено, скориставшись шнуром від штор. Самогубство невірогідне. Вбиту характеризують як життєрадісну істоту. Вбивство з метою пограбування або через пристрасть. Її професія («повія») та історія її попереднього життя. Походить із верстви середньої буржуазії. Підозра падає на чоловіка, що подарував їй автомобіль «Карман». Крім того, є низка

1 ... 80 81 82 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"