Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш 📚 - Українською

Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нехай мене звуть Ґантенбайн" автора Макс Фріш. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 81 82 83 ... 95
Перейти на сторінку:
інших доказів, які, проте, були опротестовані. Алібі не має. Листування вбитої з обвинуваченим. Її оголошення з метою вийти заміж. Смерть сталася напередодні її заручин з одним зубним лікарем...

Захисник:

— Отже, як перейти до суті, — запитав він, — чи чули ви коли-небудь від Камілли Губер прізвище звинуваченого?

Прокурор:

— Чи не чули ви без згадки прізвища про клієнта, який через ревнощі цілий рік у листах погрожував Каміллі?

Так ось що хочуть дізнатися від мене, і я не знаю, чому я не просто кивнув головою, а запитав:

— Що ви розумієте під ревнощами?

Спалахи фотоламп у залі.

— Відповідайте на моє запитання...

Непевний, чи ніхто не помітив, що навіть Ґантенбайн здригнувся від яскравих спалахів, я відповів:

— Ні!

А втім, як відчуваю, переляк від отих фотоспалахів позбавив мою відповідь усякої вірогідності.

Я дивлюся на звинуваченого.

Добродій, якого я інколи бачив, радше особистість, освічена людина, що аж ніяк не має означати, ніби йому не можна приписати ревнощів: я знаю ревнощі, що їх ніяка освіта не приборкає. Навпаки, освіта лише здивовано приглядається, як вони стають цілком примітивні. Це страхітливо, авжеж, і я, мабуть, розумію його. Колись особистість, а тепер обернувся в руїну, бездоганно вдягнений і доглянутий, мовчить, і тільки часом посмикується кутик вуст, коли хто говорить (як у детективі) про шнур від штор. Нервовий злам, про який із докором писали в газетах, не промовляє на його користь. Чому він не зізнається? До речі, по ньому видно, що інколи він страждає від тяжких нападів каяття, й тоді хапається рукою за чоло, це жест людини, яка сама себе не розуміє. Вже саме оприлюднення звістки про багаторічне листування з повією доконало цього чоловіка, хоча його листи, зачитані в судовій залі та цитовані в пресі, власне, дуже гарні, ба навіть незвичайні; навіть опубліковані, вони не видаються сміховинними; можливо, це свідчення пристрасті, яка має в собі щось убивче, але внаслідок не грубих погроз, а ніжного прагнення вгадати, кого він кохає. Захист працював передусім із цими листами, зворушливими й натхненними у своїх невтомних залицяннях. Як може така особистість, як уже кілька тижнів стверджує й повторив під час дебатів захист, схопитися за шнур від штор? Але ці аргументи не зараджують. Запідозреного обвинувачує передусім не сукупність непрямих доказів, не суперечлива експертиза відбитків пальців, не знайденші ключ від ліфта і навіть не та обставина, що він не мав залізного алібі на ту чверть години, коли з її помешкання долинали крики, а мимовільне посмикування кутика його вуст, нервовий злам, а надто витончене чуття провини за те, що його листи конфісковано, і наявне в листах іронічне ставлення і до себе самого, і до всього, що, хай там як, є священним для видатної особистості. Пропащий чоловік, вочевидь пропащий, голова, яка знецінює слова свого адвоката, бо вони видаються їй надміру простими; на нього дивляться, навіть коли він мовчить. А коли він говорить, що стається дедалі рідше, то видається безпорадним, немов стриманим своїм досвідом, що його інші можуть пов’язати лише з його вчинком. Відомий як блискучий промовець у парламенті, де він був депутатом, звинувачений стягнув на себе особливу підозру тим, що він не раз, коли на нього тиснув прокурор, зрештою його однопартієць, починав заїкатися, ставав справжнім заїкою. Йому бракувало слів простої невинності. Такого не було! Таж це кожен може сказати. А що тоді було? Він, немов не відкидаючи можливості, що міг учинити таке, вже кілька тижнів повторює, що нічого не робив, нічого не робив. Спершу, як уже сказано, скандал полягав у тому, що на цього чоловіка взагалі впала підозра. Ніхто не міг повірити, що він вів таке листування. Ще під час перших судових засідань, хоча проти нього існували переконливі непрямі докази, він аж ніяк не відповідав уявленню про вбивцю повії, а тепер йому (завдяки своїй особистості) вдалося змінити панівні уявлення в цій сфері, тож вердикт, власне, був визначений...

Голова суду:

— На цьому слухання свідків скінчилося. Суд збереться сьогодні пополудні о другій годині, — проказав він дедалі тихішим голосом, — для дебатів сторін обвинувачення і захисту.

Я був вільний...

Запитання, єдиного, якого я боявся, ніхто не поставив: запитання, чи Ґантенбайн у ніч скоєння вбивства і в час скоєння вбивства (00.35 — 00.50) бачив звинуваченого, чи то в уже згаданому барі, чи то на вулиці. Я того бару не знаю, за розповідями, це пристойно-сумнівний заклад, якому віддавна довіряє поліція, тож Ґантенбайн міг би відповісти щось таке, а потім мовчати. Але, звичайно, такого запитання йому взагалі ніхто не поставив з огляду на його жовту нарукавну пов’язку. Інші свідки, що були в тому барі, не могли пригадати з певністю, дехто з-поміж них, що попервах начебто пригадував, згодом, коли такий поворот у житті почав видаватися невірогідним, утратив упевненість. Тож тепер, наприкінці слухання свідків, таке запитання до сліпого вважали б за кепський жарт. Безперечним є те, що машина звинуваченого стояла на Фельдеґштрасе; піддавшись спокусі шукати своє алібі в тому барі, обвинувачений, здається, вже й сам не пам’ятав, де він справді був у приблизний час скоєння вбивства. Після того як захист, ухопившись за його неточні спогади, кілька тижнів наполягав на цьому барі, якесь інше алібі навряд чи видавалося вірогідним, скажімо, аж ніяк не алібі, яке забезпечив би Ґантенбайн зі своєю жовтою пов’язкою. Ми часто бачили одне одного, коли я ходив на манікюр, інколи в ліфті, проте він не знав, що Ґантенбайн бачить його, ми не віталися з ним, про що я тепер шкодую, бо інакше б тієї ночі, коли я між дванадцятою і першою годинами, щоб вигуляти Пача, йшов по набережній Утоке і бачив, як він годує лебедів, могла б відбутися розмова, яка б забезпечила алібі, яку б він пригадав і яку без вагань засвідчив би й сам Ґантенбайн, не будучи змушеним таким чином жертвувати своєю роллю сліпого.

Голова суду:

— Оголошую засідання закритим.

Гамір голосів.

Перш ніж знову заплющити очі, я ще раз поглянув на звинуваченого, побачив, як смикається кутик його вуст, неначе він давно вже знав, що насправді відбудеться: керівний орган країни, винний багато в чому, хоч унаслідок невизнання цих провин він аж ніяк не втратить повноважень керувати, не може дозволити собі, щоб одного з його членів, який здійснив ганебний поворот у житті й опинився під підозрою в злочині (дарма що характер злочину суто особистий), за браком доказів виправдали перед

1 ... 81 82 83 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"