Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

— Пане Ґантенбайне...

Я заплющую очі.

— Тут сходинки, — попереджає служник суду, беручи сліпого свідка за лікоть, а коли ми вже вийшли на вулицю, запитав: — Ви тут зорієнтуєтесь?

Я дякую.

— Тут бровка.

Я стукаю ціпком.

Кожна роль має свою провину...

Я напружено чекаю вердикту.

Єдина впевненість щодо Лілі: такої, як я уявляю її собі, не існує; коли-небудь згодом я, можливо, і її, Лілю, бачитиму зовні...

Я знову стою на борту пароплава в останні хвилини перед відплиттям у відкрите море, задоволений, незважаючи на сіру негоду, й натоптую люльку, я, власне, не знаю жодного іншого жесту для цієї миті напруженого задоволення: таж не можна заводити пісень або пускатися в танок серед людей на палубі, проте я не хочу запитувати себе, чому мені так добре стояти на борту білого пароплава перед відплиттям і бути самотнім не тільки на борту, а й у гавані, я натоптую люльку, але запалювати не хочу, я вільний від клопоту і роботи, натомість матроси пнуться зі шкури, намагаючись зняти довгі й важкі швартови з залізних тумб молу; безтурботний, я тепер споглядаю трудові будні цього корабля, де вже піднято трап; отже, я стою з люлькою в роті, не курю, встромив руки в кишені штанів і знаю, чому мені так добре: мені нікому не треба махати рукою, я тільки чекаю глухих гудків, що немов пронизують тіло наскрізь, на другий, хрипкий гудок, бо перший уже пронизав мені тіло. Я ні про кого не думаю, впираюся обома ліктями у фальшборт і бачу, мов пса на повідку, оповитий димом буксир та Неаполь у тумані. Згодом човгаю до другого борту, де бачу людей, багато людей, які лишилися на суходолі й махають руками: родичів, друзів, наречених, стару невтішну матір. Везувію я не бачу. Сірий, важкий та ще й вітряний день. Важкі швартови вже ляснули в темну воду гавані, гудки розсипалися між пакгаузами і митницею, руки замахали жвавіше, білі хусточки, наче клумба нарцисів, і поряд зі мною дама, що теж не махає, поки відстань між кораблем і молом поволі збільшується і з’являється враження, ніби відпливає не корабель, а мол; буксир пнеться й пишається високими бурунами. Обличчя дами (та що мені до нього) не дають роздивитися кінці хустки, які тріпотять на вітрі. Вона просто стоїть із руками в кишенях жакета, їй теж нема кому махати. Ми, я бачу, повільно рушаємо в подорож, хвиль іще немає. Дехто на борту й далі махає рукою, махає та й махає, проте руки махають, а обличчя вже змінюються: вони не бачать, кому махають, і їхні почуття повертаються до теперішності, що насамперед просто порожня, відкрита, легка й бентежно порожня. Тепер загудів і чорний буксир, відчепив буру швартову, що, скрутившись, упала у воду, і ми тепер рухаємося самі, корабель суне повільно, але невпинно. Повз нас ковзнув останній, чорний від водоростей і забілений чайками мол, а наостанок і маяк, здіймаються бризки на хвилерізі, відтепер ми вже вільні — на цілий тиждень, — і шлейф хвиль від нашого корабля, завжди однаковий, зникатиме серед хвиль уранці, опівдні та ввечері.

Я сиджу на палубі.

Нудьга з погляданням на море, чарівлива нудьга: не бути вбитим і не бути змушеним жити...

Я намагаюся читати.

Хіба на борту можна коли-небудь працювати?

Знічев’я прогулянка до бару...

Мені, як уже сказано, добре, не дуже добре, але байдуже добре; я не прагну ніяких розмов, ніяких так званих зустрічей; просто, приплентавшись до бару, знов упізнав синю хустку й нарешті роздивився її обличчя: добре обличчя, мабуть, недавно минуло тридцять, незвичайне обличчя, але заклопотане, несміливе, обличчя, яке приглядається до людей на борту, а саме не хоче бути баченим. Я ніколи не заговорю до неї, вона помиляється, ми тільки впізнали одне одного, двоє людей, які в Неаполі нікому не махали. А я сиджу в барі, щоб читати свою книжечку.

Море сіре, пустельно-гладеньке.

Я озираюся:

Багато італійців, є й американці...

Читаю далі.

Вона сидить плечима до мене, коло самого бару. Тепер без хустки, білява: як можуть італійки з темними очима бути білявими? Її повите сигаретним димом обличчя я бачу в дзеркалі. Гарне. Вона знає про це й намагається бути непомітною, але ж привертає до себе увагу, бо, хоч як ревно вдає, ніби незворушна і знуджена, на душі в неї неспокій. Як в утікачки. Вона (як можна було б думати) щось вирішила, піддавшись розпачливому настроєві, потім настрій минув, а розпач лишився, але ж діло треба довести до кінця, треба мати самоповагу, і вона п’є.

Перший обід:

Я сідаю за стіл з молодою парою, панує поштивість, четвертий стілець за нашим круглим столом пустує...

Погода поліпшується.

Пополудні сиджу на палубі.

Палермо:

Ми сидимо вже за вечерею, молодята і я, я дав їм розповісти про економічні можливості в Канаді, й киваю головою, коли стюард приводить до нашого столу її, даму з синьою хусткою, що тепер у чорній вечірній сукні і, звичайно, без хустки. Здається, вона розчарована, що доля звела нас за столом, але що тут удієш? На ній перлове намисто, колись і я дарував таке, коси тепер зачесані вгору, та ще сонцезахисні окуляри, щоб ніхто не прочитав нічого в її очах. На її руці, коли вона взяла до рук велике меню, я помітив шлюбну обручку. Щоб не роздивлятися далі, вдаю, ніби в моїй рибі повно кісток. З офіціантом вона розмовляє італійською: бездоганно, але ця мова їй не рідна. Її коси (я бачу їх, коли обертаюся гукнути офіціанта, який опікується винами) не білі, але, можливо, їх робить такими освітлення в залі. Надворі Палермо в сутінках, ми й далі стоїмо на якорі. Впершись очима в рибу й працюючи, мов хірург, я навіть не підвів очі, коли офіціант показав етикетку, я зосередився на кістках, які годі було знайти, й бачив лише її руку, хлібчик грісині хруснув і розкришився, і бачив лікоть — її вік. Молодята, що їдуть до Канади, розмовляють між собою. Слава Богу, має ж хтось розмовляти. Коли офіціант забирає мою тарілку, я дивлюся перед собою.