Читати книгу - "Лабіринт духів"

Санчіс пропустив його слова повз вуха, не зменшивши ані на грам своєї привітності.

– А який стосунок дон Міґель Анхель має до цієї компанії? – зажадав знати Варґас.

Санчіс прочистив горло й заходився терпляче пояснювати:

– Після смерті дона Міґеля Анхеля у 1948 році банк «Убач» розпався на три компанії. Однією з них був Іпотечний та промисловий банк Каталонії, який ось уже як вісім років тому було поглинуто Іспаноамериканським кредитним банком. «Метробарна» була створена в ті часи для управління нерухомістю, яка була на балансі банку.

Санчіс розповідав так, немовби промовляв ці слова вже багато разів раніше, упевнено й відсторонено, як гід у музеї, що інструктує групу туристів, тим часом крайока позираючи на годинник.

– Одначе я переконаний, що історія нашої компанії не становить для вас значної цікавості, – зрештою мовив директор. – То чим я можу вам допомогти, капітане?

– Це дрібниця, сеньйоре Санчіс, можливо, зовсім неважлива, але ж ви знаєте, що цього вимагає рутина нашої роботи. Мусимо все перевірити.

– Ясна річ. Я вас слухаю.

Варґас дістав нотатника й удав, ніби переглядає записи.

– Чи можете ви підтвердити, що автомобіль із номерним знаком B-74325 належить компанії «Метробарна»?

Санчіс спантеличено глянув на нього.

– По правді кажучи, я не знаю… Треба запитати…

– Як я розумію, компанія володіє цілим парком автівок. Чи я помиляюся?

– Ні, ви маєте рацію. У нас чотири чи п’ять машин, якщо…

– Серед них є «мерседес-бенц»? Чорний? Модель, випущена років п’ятнадцять-двадцять тому?

Обличчям Санчіса промайнула тінь занепокоєння.

– Так… Це машина, яку водить Валентин. Щось сталося?

– Валентин?

– Валентин Морґадо, водій, що працює в нашій фірмі.

– Ваш особистий?

– Так. Уже багато років… А можна дізнатися, що…

– Сеньйор Морґадо зараз в офісі?

– Думаю, що ні. Сьогодні рано-вранці він мав завезти Вікторію до лікаря…

– Вікторію?

– Вікторія – це моя дружина.

– А дівоче прізвище вашої дружини…

– Убач. Вікторія Убач.

Варґас звів брови на знак здивування. Санчіс, дещо роздратований, кивнув.

– Так, донька дона Міґеля Анхеля.

Поліціянт підморгнув йому, немовби прагнучи показати, що захоплюється шлюбом з розрахунку, який підніс Санчіса на вершину компанії.

– Капітане, я прошу вас пояснити мені, у чому річ…

Варґас приязно й невимушено всміхнувся.

– Як я вже сказав, нічого важливого. Ми розслідуємо наїзд на пішохода, що стався сьогодні вранці на вулиці Бальмес. Підозрюваний утік з місця пригоди в машині. Не турбуйтеся, не у вашій. Однак двоє свідків повідомили, що бачили автівку винуватця трагедії припаркованою на перехресті поряд із автомобілем, опис і номер якого збігаються з описом і номером чорного «мерседеса», який водить…

– Валентин.

– Саме так. Власне кажучи, обидва свідки заявили, що в момент наїзду водій «мерседеса» був у машині. Тому ми й прагнемо його розшукати, сподіваючись, що, можливо, він розповість щось, що допоможе нам ідентифікувати водія, який утік…

Санчіс, почувши таку розповідь, прибрав скрушного виразу обличчя, хоча вочевидь відчував полегшення, що ні його автомобіль, ні водій не пов’язані з нещасливим випадком.

– Який жах! Хтось загинув?

– На жаль, так. Літня пані померла дорогою до Клінічної лікарні.

– Мені страшенно шкода. Якщо я чимось можу допомогти, то я, звичайно…

– Досить буде поговорити з вашим водієм, Валентином.

– Так, ясна річ.

– Ви не знаєте, чи сеньйор Морґадо возив вашу дружину ще кудись після візиту до лікаря?

– Напевне не знаю. Гадаю, що ні. Вікторія вчора згадувала, що сьогодні опівдні вона приймає вдома гостей… Можливо, Валентин їздив із якимись дорученнями. Часом він розвозить документи або ділові листи, якщо я чи моя дружина не потребуємо його вранці.

Варґас дістав візитівку й простягнув її Санчісові.

– Чи не були б ви такі ласкаві переказати сеньйорові Морґадо, щоб він зв’язався зі мною якомога скоріше?

– Не турбуйтеся. Я негайно накажу його розшукати й повідомити про все.

– Хтозна, чи він зможе нам допомогти, але мусимо виконати всі формальності.

– Звісно.

– І ще одне. Сеньйор Морґадо часом не має якоїсь характерної фізичної прикмети?

Санчіс кивнув.

– Авжеж має. Під час війни Валентин зазнав поранення. Частину його обличчя понівечено вибухом міни.

– Він давно у вас на службі?

– Щонайменше років десять. Валентин працював ще на сім’ю моєї дружини, йому тут всі довіряють. Я можу поручитися за цього чоловіка.

– Один зі свідків згадував щось про маску, яка затуляє половину обличчя. Може таке бути? Я просто хочу пересвідчитися, щоб не сталося помилки.

– Саме так і є. Валентин носить протез, який затуляє йому нижню щелепу й ліве око.

– Не смію більше забирати ваш час, сеньйоре Санчіс. Красно дякую за допомогу. Вибачте, що перервав вашу нараду.

– Нічого страшного. Не переймайтеся. Це обов’язок і честь для всіх іспанців співпрацювати з правоохоронними органами нашої держави.

Санчіс проводив поліціянта до виходу, коли вони пройшли перед різьбленими дерев’яними дверима, за якими виднілася приголомшлива книгозбірня з виглядом на проспект Ґрасія.

Варґас затримався на мить і зазирнув усередину. Бібліотека простягнулася музейною галереєю, що займала, либонь, усе бічне крило будівлі. Підлога й стеля були обшиті дерев’яною шалівкою, такою виґлянсованою, аж блискучою: здавалося, стоси книжок відображаються нескінченною послідовністю в двох дзеркалах, одне навпроти другого.

– Вражає, – промовив Варґас. – Ви колекціонер?

– Трішки, – відказав Санчіс. – Більша частина колекції походить із фонду Убача, однак мушу зізнатися, що книжки – це моя пристрасть і мій прихисток від світу фінансів.

– Цілком розумію. Я, у своєму скромнішому масштабі, роблю те саме, – відказав Варґас. – Мій коник – це пошук рідкісних та унікальних екземплярів. Дружина каже, що це в мене професійне.

Санчіс кивнув, зберігаючи ввічливий і терплячий вираз на обличчі, хоча очі його виказували, що розмова вже дещо надокучає директорові і він хотів би якомога швидше здихатися поліціянта.

– Ви цікавитеся рідкісними книжками, сеньйоре Санчіс?

– Більшість колекції – це тексти XVIII і XIX століть, іспанські, французькі та італійські, хоча також маємо тут прекрасну добірку німецької літератури й філософії та англійської поезії, – пояснив директор. – Гадаю, що в певних колах це стане за неабияку рідкість.

Санчіс делікатно, однак твердо взяв поліціянта попід руку і знову повів коридором до виходу.

– Я вам заздрю, сеньйоре Санчіс. Якби ж то мені… Мої ресурси обмежені, тому доводиться вдовольнятися скромнішими примірниками.

– Скромних книжок немає, є лише погорда невігласів.

– Авжеж. Щось подібне я сказав одному книгареві, що спеціалізується на вживаних книжках. Я попросив його розшукати для мене серію творів одного забутого автора. Може, ви навіть знаєте його. Маташ. Віктор Маташ.

Санчіс незворушно витримав його погляд і повільно похитав головою.

– Мені шкода, але я про такого ніколи не чув.

– Усі мені це кажуть. Чоловік присвячує все своє