Читати книгу - "Книга дивних нових речей"

— Карету подано, — повідомила Ґрейнджер.

Замість вийти надвір просто з їдальні й обійти будівлю довкола до місця, де було припарковано машину, Ґрейнджер повела Пітера лабіринтом внутрішніх коридорів, відтягуючи ту мить, коли їм доведеться зануритися в парке повітря. Шлях цей пролягав повз аптеку, володіння Ґрейнджер. Було зачинено, і Пітер проминув би її, навіть не зауваживши, якби не яскраво-зелений пластиковий хрест, прикріплений на дверях, більше нічим особливо й не прикметних. Він зупинився, щоб придивитися, і Ґрейнджер спинилася разом із ним.

— Епідаврська змія, — пробурмотів Пітер, здивований тим, що хай хто зробив цей хрест, він не полінувався прикрасити його срібною металевою інкрустацією, що зображувала давній символ — змію, яка обвилася довкола чаші.

— І що з того? — запитала Ґрейнджер.

— Вона символізує мудрість. Безсмертя. Зцілення.

— І аптеку, — додала жінка.

Пітерові було цікаво, чи двері не замкнено.

— А що як хтось тебе шукатиме, доки тебе не буде, і прийде сюди?

— Навряд чи, — відказала Ґрейнджер.

— АМІК не надто переобтяжує тебе?

— Окрім ліків, у мене вдосталь іще всілякої роботи. Я проводжу аналізи їжі, щоб ми не потруїлися. Досліджую всякі штуки. Роблю свій внесок.

Пітер зовсім не хотів змушувати жінку виправдовуватися за власну працю; йому просто було цікаво, чи замкнено ці двері. Свого часу він пограбував не одну аптеку і ніяк не міг повірити в те, що склад аптечного добра не стане нездоланною спокусою бодай для когось із мешканців бази.

— А двері замкнено?

— Звісно, замкнено.

— Єдині двері на всю базу, які замкнено?

Ґрейнджер пропекла його підозріливим поглядом. Пітерові здалося, що вона заглянула просто в його свідомість, підгледівши його сповнені провини спогади про те, як він вдерся до Курцберґового номера. Що тоді на нього найшло?

— Я не боюся, що хтось може щось вкрасти, — мовила Ґрейнджер. — Просто... такі правила. Ходімо вже.

Вони пройшли до кінця коридору, де Ґрейнджер, глибоко вдихнувши, відчинила двері назовні. Прохолодне, ніяке повітря бази миттю висмокталося назовні з такою силою, що їх обох аж шарпонуло, коли вони виходили. А тоді потік газуватої вологи огорнув їх, як завжди, приголомшивши з несподіванки.

— Я мимохіть почула, як ти казав Тусці, що любиш його, — мовила Ґрейнджер, коли вони підходили до машини.

— Він жартував, — відказав Пітер. — Ну і я... гм... віджартовувався.

Повітряні струмені куйовдили його волосся, заповзали під одяг, затьмарювали зір. Він плівся неуважно, ледве не наосліп, за Ґрейнджер, аж доки не опинився разом із нею біля водійських дверцят і не пригадав, що його місце з іншого боку машини.

— Але на глибшому рівні, — промовив Пітер, повертаючись до пасажирських дверцят, — так, це правда. Як християнин, я намагаюся любити кожного.

Вони всілися попереду й загримнули за собою дверцята, герметично зачинившись у кондиціонованій кабіні автофургона. Того короткого часу, проведеного назовні, вистачило, щоб вони промокли від голови до ніг, і тепер обидва водночас затремтіли від холоду, усміхнувшись разом такому збігові.

— Туска не надто приємна особа, як же його любити? — зауважила Ґрейнджер.

— Він непоганий, — сказав Пітер.

— Справді? — перепитала вона ущипливо. — Ну, може, якщо ти чоловік, тоді з ним і весело, — жінка витерла обличчя кінчиком своєї хустини й, дивлячись у дзеркало, зачесалася. — Уся ця балаканина про секс. Ти б тільки чув... Наче в чоловічій роздягальні. Стільки порожніх хвастощів!

— А тобі хотілося б, щоб ці хвастощі не були порожніми.

— Крий боже, — зневажливо посміхнулася вона. — Мені геть не дивно, чому дружина його покинула.

— А може, це він її залишив? — відказав Пітер, не розуміючи, навіщо Ґрейнджер втягнула його в цю дивну розмову і чому вони досі не рушили з місця. — Або, либонь, це було взаємне рішення.

— Кінець шлюбу ніколи не буває взаємним рішенням, — відказала жінка.

Пітер кивнув, немовби відступаючи перед її більшим досвідом у цьому питанні. Ґрейнджер, однак, не збиралася заводити машину.

— А тут є одружені пари? — запитав Пітер.

Жінка похитала головою.

— Ні, немає. Нам усім робити спільну роботу, треба якось ладнати одне з одним.

— Я зі своєю дружиною ладнаю, — відказав Пітер. — Ми завжди працюємо разом. Мені дуже шкода, що зараз її немає поруч.

— Думаєш, їй тут сподобалося б?

Він ледве не сказав: «Це не важливо, вона ж була б зі мною», — але вчасно усвідомив, як неймовірно пихато це прозвучало б.

— Сподіваюся.

— Я гадаю, що вона б тут не стрибала від щастя, — промовила Ґрейнджер. — Це місце не для справжніх жінок.

«Ти ж справжня жінка», — хотів було відповісти Пітер, але його професійне чуття остерегло від цих слів.

— Ну, тут багато жінок працює, — сказав він. — Мені вони здаються цілком справжніми.

— Невже? Тобі, мабуть, варто ближче придивитися до них.

Пітер пильніше пригледівся до жінки. На скроні, натягнувши ніжну шкіру просто над правою бровою, у неї вискочив прищ, який, схоже, запалився. Мабуть, подумав він, у неї невдовзі місячні. Беа також час від часу в певні дні місяця обсипало прищами, і тоді вона заводила дивні розмови з нелогічними висновками, критикувала своїх колег і балакала про секс.

— Раніше, щойно я починала тут працювати, — провадила далі Ґрейнджер, — я навіть і не помітила, що тут ніхто ні з ким не має близьких стосунків. Мабуть, гадала, все відбувається непомітно. Усе це базікання Бі-Джи, Туски... Але час ішов, минали роки — і знаєш що? Анічогісінько. Ніхто нікого не тримав за руки. Ніхто не цілувався. Ніхто не залишав роботу на годинку й не повертався з розпатланою зачіскою й спідницею, заправленою в трусики.

— А тобі хотілося б, щоб так було?

Цнотливе перебування серед оазян зробило Пітера менш вразливим, ніж завжди, коли йшлося про безрозсудну людську хіть.

Ґрейнджер роздратовано зітхнула.

— Я просто хоча б інколи хотіла бачити якісь ознаки життя.

Пітер ледве не сказав Ґрейнджер, що вона надто сувора, але вчасно осікся, лише зауваживши:

— Щоб бути живими, людям не обов’язково виявляти сексуальну активність.

Жінка скоса поглянула на нього.

— Слухай-но, а ти не цей... е-е... забула слово... ну коли священик дає ніби обітницю...

— Целібат? — Пітер усміхнувся. — Ні, звісно,