Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

«Я й досі ще нічого не можу сказати про цю подорож у своїй „Мерілендіаді“ — роздумував він, — бо майже нічого не бачив. Поза тим, було б доречно, якби я розпочав свою поему з Плімута, адже саме звідси, залишаючи скелі Туманного Альбіону, вирушає більшість тих, хто пливе до Меріленду; це одразу налаштує читача на відповідний мандрівний лад». Отак міркуючи й далі, він постановив написати свою епічну поему «Мерілендіада» у формі уявної подорожі, гадаючи в такий триб відкрити читачу принади Провінції з тим самим відчуттям свіжості й подиву, із яким вони відкриватимуться поету-мандрівникові. Отож коли він згадав назву корабля, то зробив це із задоволенням і почуттям, чимось подібним до благоговіння.

«„Посейдон“! — подумав він. — Присяй-бо, це гарне передвістя! Маємо самого Вергілія за компаньйона, і сам Бог Землетрусів, який правитиме мені за перевізника, доставить в цей Елізіум!»

І, покрутивши декілька хвилин так і сяк цей щасливий образ у своїй голові, він нарешті записав:

Хай в Бурі Океан реве:

Ні Щогл, ні Дощок не зірве.

Бо славний Посейдон за нас,

Недикий він і вужчий враз.

Унизу він приписав Е. К., Джент, Пт & Лт Мду, й обличчя його засяяло від задоволення. Поки він був цим зайнятий, у таверну, голосно гримнувши за собою дверима, ввійшло двоє чоловіків. Як поглянути на них, то вони були моряками — але не звичайними матросами, — і поведінкою, і одягом схожі, мов близнюки: обидва невисокі, міцної статури, із червоними носами, примруженими очима та чорними бакенбардами, і носили власне природне волосся; обидва були вдягнуті в чорні плюндри й каптани, а на головах у них ладно сиділи капелюхи того ж таки кольору з двома гребнями на наголовку. У кожного на правому боці було по парі пістолів, заткнутих за широкий пояс, а з лівого звисала шабля, поруч із якою кожен тримав у руці важкого чорного ціпка.

— Прошу, капітане Скеррі, ви мій гість, тож я пригощаю вас пивом, — прогарчав перший.

— Е ні, капітане Слай, — прогарчав другий, — ви — мій, тож пригощаю я.

Відтак, досі стоячи, вони почали гамселити своїми ціпками по столу, вимагаючи, щоб їх обслужили. «Пива!» — волав перший. «Пива!» — волав другий. Насупившись і ремствуючи, вони кидали сердиті погляди навкруги, бо ж їхні вигуки не дістали жодної відповіді. Вигляд вони мали такий лихий, а манери були такими грубими, що Ебенезер вирішив, що то, напевно, пірати, однак втекти з кімнати йому забракло мужності.

— Пива! — знову вигукнули вони, ще раз стукнувши своїми ціпками по столі, але то було даремно. Ебенезер втупився у свій записник, що розкритим лежав перед ним на столі, і молив Бога, щоб вони не помітили його присутності.

— Мені так здається, капітане Слай, — сказав один з них, — що нам самим доведеться себе обслужити, бо ж інакше так і будемо змушені шукати нашого приятеля із сухими горлянками.

— Тож налиймо собі пива і покінчимо з цим, капітане Скеррі, — відповів другий. — Ця шельма має бути десь тут поблизу. Я націджу нам два пугарі пива, і, можливо, перш ніж ми встигнемо їх випити, він сам тут з'явиться.

— Можливо, можливо, — погодився перший. — Але наллю пива я, бо ж ви мій гість.

— Дідька лисого! — вигукнув другий. — Я перший сказав, що ви мій гість, тож я пригощаю, чорт тебе забирай!

— У пеклі будеш перший! — сказав Номер Перший. — Випивку виставляю я.

— Ні, я! — сказав Номер Другий зі ще більшою погрозою в голосі.

— Ага, в дупі у кнура ти виставляєш!

— Я наллю тобі пива, капітане Слай, — сказав Номер Другий, витягуючи пістоль, — або ж проллю твою кров.

— А я кажу, що наллю тобі, — сказав Номер Перший, роблячи те саме, — а ні, то будеш частувати собою хробаків.

— Джентльмени, джентльмени! — вигукнув Ебенезер, — Заради всього святого, притримайте ваше запал.

Тієї ж миті він пошкодував про свої слова. Обоє чоловіків повернулися до нього і, досі направляючи пістолі один на одного, вп'ялися в нього очима, а вирази їхніх облич набули ще більш погрозливого вигляду.

— Звісно, це мене не стосується, — похапцем мовив він, бо ж вони почали на нього насуватися. — У жодному разі не стосується, я визнаю. Але я лише хотів сказати, що для мене це буде честю — заплатити за вашу випивку й налити вам пива, якщо ви тільки покажете мені, як це робиться. Але ні, стривайте, б'юсь навзаклад, я можу те здійснити без жодних вказівок, адже багато разів бачив, як те робиться в «Медальйоні». Авжеж, — вів далі він, поволі від них відступаючи, — на то не потрібно жодних хитрощів чи вміння, потрібно лише, якщо жбан повний і в ньому вирує пиво, нахилити келих, підставити його під крантик і дати пиву обережно витекти в кухоль; або ж, якщо діжка майже порожня, потрібно дати струменю можливість литися, тримаючи кухоль на деякій відстані, бо що дужче пиво вдаряє, то більшою буде піна…

— Ану годі! — скомандував Номер Перший і з такою силою вдарив по столу своїм ціпком, що Ебенезерів записник аж підстрибнув. — Достоту, капітане Слай, чи ви коли-небудь чули подібну маячню?

— Він не тільки нахабним чином втрутився в нашу справу, капітане Скеррі, — відповів другий, — але й, не вдовольнившись цим, цей поганець воліє ще й вирішити її по-своєму.

— Ні, ні, джентльмени, ви мене не так зрозуміли! — вигукнув Ебенезер.

— Послухай, стули свого писка й сядь, — сказав капітан Скеррі, вказавши ціпком на стілець поета. Потім, звертаючись до свого компаньйона, виголосив:

— Даруйте, але я маю всадити кулю поміж очей цього телепала.

— Я й сам зроблю це із задоволенням, — відказав другий, — і потім ми спокійно зможемо випити пивка.

Обидва пістолі тепер були спрямовані на Ебенезера.

— Я не дозволю, щоб мій гість завдавав собі клопіт подібними дрібницями, — сказав перший. Ебенезер, що стояв позаду стільця, ще раз кинув погляд на двері, за якими зникли Берлінґейм і служниця.

— Саме