Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Заради Бога, люб'язні панове капітани! — кумкнув Ебенезер, але його ноги та сфінктер разом його зрадили; не в змозі сказати що-небудь ще, він, повитий предивним ароматом, осів на коліна і занурився обличчям у сидіння свого стільця. Тієї ж миті відчинилися задні двері.

— Стривай-но, ось служниця! — вигукнув капітан Скеррі. — Принеси-но мені, дівчино, два пива, а я поки що викину за облавок цей смердючий савур!

— До дідька те пиво! — пророкотів голос капітана Слая, який дивився в бік вхідних дверей. — Ондечки, клянусь, іде наш Лауреат, прямісінько вдовж вулиці!

— Мерщій до нього, — сказав другий, — а то він знову зірветься зі швартових!

Залишивши позаду і пиво, і поета, вони притьмом вибігли на вулицю, звідкіля небавом почулися звуки пострілів і вигуки проклять, що поступово віддалялися. Але Ебенезер їх уже не чув, бо ж за першої згадки про здобич, на яку вони полюють, він зомлів і впав на кам'яні плити підлоги.

Ще трохи віршів про мореплавство, складених у стайні таверни «Володар морів»

Опритомнівши, Ебенезер з'ясував, що перебуває в стайні таверни «Володар морів», лежачи на сіні; його друг Берлінґейм, вдягнений в одіж зі шкотського сукна, навпочіпки сидів обіч нього й обмахував його обличчя гросбухом із двома колонками на кожній сторінці.

— Мені нічого не залишалося, як винести тебе надвір, — усміхаючись, сказав Генрі, — бо інакше ти б відлякав усіх клієнтів.

— Чума б ухопила цих клієнтів, — кволо проказав поет. — Власне, саме через цих клієнтів я і опинився в такому становищі.

— Ну що, ти вже оговтався чи мені й далі тебе обмахувати?

— Ні, досить, прошу, принаймні не звідтіля, де ти стоїш, бо ж інакше я геть сконаю, — він спробував сісти, скривив обличчя і знову, важко зітхнувши, відкинувся на спину.

— Це моя вина, Ебене; якби ж то я знав про твою нагальну потребу, я б так довго в тій вбиральні не барився. Але чого ж ти не скористався з цього сіна? То не така вже й кепська заміна.

— Я й гадки не маю, як те трапилося, — вирік Ебенезер. — Поки ти там розважався з тією дівкою, двоє капітанів-піратів ледве не всадили мені кулю проміж очей лишень за те, що я спробував владнати їхню суперечку!

— Капітани-пірати?!

— Авжеж, я впевнений у цьому, — правив своєї Ебенезер. — Я достатньо начитався Есквемеліна, щоб розпізнати пірата, коли його побачу: обоє люті на виду й схожі один на одного, мов двоє близнюків, вдягнуті в чорне, із чорними бородами та ціпками.

— Але чому ж ти одразу не назвав своє ім'я і посаду? — запитав Берлінґейм. — Тоді вони навряд чи зважилися б до тебе чіплятися.

Ебенезер похитав головою.

— Дякую Богу, що я цього не зробив, бо ж моєму життю тоді б одразу кінець і настав. Саме Лауреата, Генрі, вони й розшукували, маючи на меті його вколошкати!

— Бути того не може! Але навіщо?

— Один Господь Бог відає навіщо: однак я завдячую своїм життям якомусь бідоласі, який саме проходив повз вікно, і, узявши його за мене, вони за ним погналися. Молю Бога, щоб вони схибили та зникли назавжди!

— Либонь, так і є, — сказав Берлінґейм. — Пірати, ти ба! Зрештою, це не така вже й неймовірна річ… Однак, стривай, ти ж весь у лайні.

Ебенезер застогнав.

— Яка ганьба! І як його дошкандибати в такому стані до пришибу, щоб взяти чисті плюндри?

— Дідько, я нічо не ка'в про те, шоб кудись шкандибати, сер, — мовив Берлінґейм тоном сільського слуги. — Ви лишень зніміть зара' свої спідні й плюндри, щоби моя крихітка-лялечка Доллі могла випрати їх, а я принесу вам чисті.

— Лялечка Доллі?

— Еге ж, Джоан Веснянка, тутай, у «Володарі морів».

Ебенезер зайшовся рум'янцем.

— Але ж, пропри всю свою розпусту, вона — жінка, а я — Поет-лауреат Меріленду! Я не можу дозволити, щоб вона про це почула.

— Почула про це! — розреготався Берлінґейм. — Та ж вона ледь не задихнулася коло тебе! А хто ж знайшов тебе на підлозі, як ти гадаєш, і допоміг мені перенести тебе сюди? Давай, стягуй свої штани, пане Лауреате, і відзволь мене від цієї твоєї сором'язливості. Жінка витирала тобі гузно, коли ти народився, а інша витиратиме, коли впадеш у старече слабоумство: тож яка різниця, коли ще одна робитиме те саме в межичассі? — І коли Ебенезер знехотя розстібнув ґудзики, його друг зухвало смикнув за штани, і поет постав перед ним голяка.

— Ти ба! — хихикнув Берлінґейм. — Ач, який ти ладно скроєний, хоча й дещо закалявся.

— Я помираю від сорому і прикритися нічим не можу, бо ж я такий брудний, — пожалівся поет. — Поквапся, Генрі, перш ніж хтось мене захопить у такому становищі!

— Я покваплюся, бо чи ж буде це чоловік, чи жінка, але щойно вони тебе побачать, присягаю, довго ти діваком не залишатимешся, настільки привабливо ти зараз виглядаєш. — Він знову реготнув, сміючись над тією халепою, у яку вскочив Ебенезер, і зібрав докупи брудний одяг. — Adieu, твій слуга незабаром повернеться, якщо тільки пірати його не схоплять. А ти тим часом давай, поворушись і одчисть себе.

— Але послухай, чим же?

Берлінґейм стиснув плечима.

— Подивіться довкруги себе, любий пане. Мудрий чоловік довго в скруті не залишатиметься. — І, перетнувши подвір'я, він гукнув Доллі, щоб та підійшла і забрала його здобич.

Ебенезер одразу ж почав роззиратися довкола в пошуках способу, який міг би порятувати його з цієї халепи. Від соломи він відмовився одразу, хоча довкола в хліві її було вдосталь: її навіть тримати в руках було незручно. Потім йому спало на думку скористатися зі своєї носової хустинки з тонкого голландського сукна, але він згадав, що вона залишилась у кишені його штанів.

«А, все одно з неї ніякого пуття, — вирішив він, трохи подумавши, — бо там на ній нашито цілий ряд тих здоровецьких шпоньок, що й душу з тебе виймуть».

Не міг