Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

— Тобі, любий Іване Федоровичу, — так вона почала, — відомо, що в твоєму хуторі вісімнадцять душ, хоча це за ревізією, а без того, можливо, набереться більше, можливо, буде до двадцяти чотирьох. Але не в тім справа. Ти знаєш той лісок, що за нашою левадою, і, мабуть, знаєш за тим-таки ліском широкий луг: він має десь біля двадцяти десятин; а трави стільки, що можна щороку продавати більше, як на сто карбованців, особливо коли, як кажуть, у Гадячі буде кінний полк.

— Аякже-с, тітонько, знаю: трава дуже хороша.

— Це я сама знаю, що дуже хороша; але чи знаєш ти, що вся та земля по-справжньому твоя. Чого ж ти так витріщився? Слухай, Іване Федоровичу! Ти пригадуєш Степана Кузьмовича? Що я кажу: пригадуєш! Ти тоді був таким маленьким, що не міг навіть вимовити його ймення. Куди ж! я пам’ятаю, коли приїхала на самісіньке Пущення, перед Пилипівкою[142], і взяла була тебе на руки, то ти трохи не зіпсував мені всього плаття; щастя моє, що встигла передати тебе мамці Мотрі. Такий ти тоді був поганий!.. Та не в цьому річ. Вся земля, що за нашим хутором, і само село Хортище належали Степанові Кузьмовичу. Він, треба тобі сказати, ще тебе не було й на світі, як почав їздити до твоєї матінки; щоправда, тоді, як твого батька не було вдома. Але я, одначе, не докоряючи їй, це кажу. Упокой Господи її душу! — хоч покійниця завжди була несправедлива щодо мене. Але не в цьому річ. Хоч як там було, тільки Степан Кузьмович зробив тобі дарчий запис на той самий маєток, що про нього я тобі говорила. Але покійниця твоя матінка, між нами кажучи, мала предивний характер. Сам чорт, прости мене Господи за це бридке слово, не міг зрозуміти її. Куди вона діла той запис — сам Бог знає. Я гадаю просто, що він в руках у того старого холостяка Григорія Григоровича Сторченка. Тій пузатій шельмі дістався весь його маєток. Я готова битись об заклад на що завгодно, коли він не приховав запису.

— Дозвольте-с доповісти, тітонько: чи не той це Сторченко, з яким я познайомився на станції? — Тут Іван Федорович розповів про свою зустріч.

— А хто його знає, — відповіла, трохи подумавши, тітонька. — Може, він і не негідник. Щоправда, він ще тільки півроку, як переїхав до нас жити; за такий час людини не розпізнаєш. Стара-бо, його матінка, я чула, дуже розумна жінка і, кажуть, велика майстерниця солити огірки. Килими власні дівки її вміють дуже добре виробляти. Але як ти кажеш, що він тебе добре прийняв, то їдь до нього. Можливо, старий грішник послухається совісті та й віддасть, що належить не йому. Мабуть, можеш поїхати й бричкою, тільки клята дітвора повисмикувала ззаду всі гвіздки; треба буде сказати кучеру Омелькові, щоб поприбивав скрізь краще шкіру.

— Навіщо, тітонько? Я візьму візка, яким ви їздите іноді стріляти дичину.

На цьому й закінчилася розмова.

IV

Обід

Обідньої пори Іван Федорович в’їхав у село Хортище і трохи злякався, коли під’їздив до панського будинку. Будинок той був довгий, і не під очеретяною, як у багатьох поміщиків, а під дерев’яною покрівлею. Дві комори у дворі теж під дерев’яною покрівлею; ворота дубові. Іван Федорович був схожий на того франта, який, приїхавши на бал, бачить всіх, на кого не гляне, одягненими краще за нього. З шанобливості він зупинив свого візка біля комори і підійшов пішки до ґанку.

— А, Іване Федоровичу! — закричав товстий Григорій Григорович, що ходив по двору в сюртуку, але без галстука, без жилета і без підтяжок. Одначе й це вбрання, здавалося, обтяжувало його опасисту постать, бо піт з нього лився градом. — Що ж ви говорили, що зразу, як тільки побачитеся з тітонькою, приїдете, та й не приїхали? — Після цих слів губи Івана Федоровича зустріли ті ж таки знайомі подушки.

— Здебільшого зайнятий господарством… Я-с приїхав до вас на хвилинку, власне в справі…

— На хвилинку! От цього й не буде. Гей, хлопче! — закричав товстий господар, і той-таки хлопчик у козацькій свитці вибіг з кухні. — Скажи Касянові, щоб ворота замкнув, чуєш, замкнув міцніше! А коні цього пана розпріг цієї ж хвилини! Прошу до кімнати; тут така спека, що в мене вся сорочка мокра.

Іван Федорович, увійшовши до кімнати, вирішив не гаяти марно часу, і, незважаючи на свою боязкість наступати рішуче.

— Тітонька мала честь… говорила мені, що дарчий запис покійного Степана Кузьмовича…

Важко змалювати, яка неприємна міна скривила при цих словах широке лице Григорія Григоровича.

— Їй-богу, нічого не чую! — відповів він. — Треба вам сказати, що в мене в лівому вусі сидів тарган. В російських хатах прокляті кацапи скрізь порозводили тарганів. Не можна описати ніяким пером, що за муки були. Так от і лоскоче, так і лоскоче. Мені допомогла вже одна бабуся найпростішим способом…

— Я хотів сказати… — насмілився перебити Іван Федорович, бачивши, що Григорій Григорович навмисне хоче повернути розмову на інше, — що в духівниці покійного Степана Кузьмовича згадується, так би мовити, про дарчий запис… за ним мені належить…

— Я знаю, це вам тітонька встигла наговорити. Це брехня, їй-богу, брехня! Ніякого дарчого запису дядечко не робив. Хоч, правда, в духівниці й згадується про якийсь запис; але де він? Ніхто не давав його. Я вам це кажу тому, що щиро бажаю вам добра. Їй-богу, це брехня!

Іван Федорович замовк, гадаючи, що, може, й справді тітоньці