Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

Томас вийняв із коробочки обручку і простягнув її Оїнові. Той узяв просте кільце й оглянув його, а тоді повернувся до мене.

— Мамо, ти вийдеш заміж за дока? — спитав він і простягнув обручку мені. На правій руці я завжди носила перстень із камеєю, що належав Енн — для мене це була спадщина, а не обручка, — і тепер зраділа, що можу надягнути на ліву руку перстень Томасової матері, не потрапляючи в незручне становище.

— Підходить, — зауважила я. — Ідеально. Гадаю, це означає, що відповідь — «так».

Оїн радісно писнув, а Майкл скрикнув, схопив маленького хлопчика й підкинув його в повітря.

— Тепер нам потрібен тільки отець Дарбі, — стиха промовила я.

Томас прокашлявся.

— Треба обрати дату.

— Томасе, я поговорив із ним учора після меси, — усміхнувся Мік.

— Справді? — видихнув Томас.

— Справді. Запитав його, чи буде він вільний завтра. Він сказав, що можна влаштувати весільну месу. Ми всі зібралися з нагоди Різдва. Чому б не подовжити святкування? — наполіг Мік.

— Так, чому б і ні? — бовкнула я. Кімната затихла, і я відчула, як моє обличчя спалахнуло.

— А й справді, чому б і ні? — поволі вимовив приголомшений Томас. Відтак його лице зморщилося від усмішки, білозубої та сліпучої, і мені раптом забило дух. Томас підняв моє підборіддя й поцілував мене, стверджуючи домовленість.

— Отже, завтра, графине, — прошепотів Томас.

Тут Оїн запищав, Майкл затупав ногами, а Джо заплескав Томаса по спині. Ферґус дременув із кімнати, зніяковівши від цієї картини та своєї ролі в ній, зате Бріджид сиділа тихо й плела. Її погляд був теплий, а усмішка — щира. Увечері мали повернутися на різдвяну вечерю О’Тули, і тоді ми збиралися повідомити новину їм, але я вже лічила години до того, як стану Енн Сміт.

***

Я натрапляла на особисте свідчення про те, як Майкл Коллінз, Джо О’Райллі та ще кілька осіб обідали в маєтку Левелін-Девісів у Дубліні. Назва маєтку — Феррі-Парк[53] — навівала думки про ліс, повний м’яких іграшок, схожих на друзів Крістофера Робіна й Вінні-Пуха, і мені стало цікаво, звідки вона пішла. Утім, на цьому оригінальність історії й закінчувалася. Вважалося, що якийсь чоловік лазив на дерева у Феррі-Парку й норовив застрелити Майкла Коллінза крізь вікна їдальні. Охоронець Майкла Коллінза, безіменний у тому свідченні, знайшов снайпера, завів його під дулом пістолета в болото неподалік від маєтку й убив.

Свідчення суперечили одне одному; дехто казав, що Майкл Коллінз тоді був у якомусь геть іншому місці. Але в деталях ця історія була навдивовижу схожа на те, що сталося того вечора під час різдвяної вечері.

Благословення за столом перервав постріл, приглушений і далекий, і ми всі як один звели голови, забувши про молитву.

— Де Ферґус? — насупився Майкл.

Філіжанка Бріджид полетіла на підлогу, і та без жодного слова підвелася, підібрала спідниці й побігла за двері.

— Залишайтеся тут. Усі, — наказав Томас, коли Мік звівся на ноги. — За Бріджид піду я.

— Я теж піду, доку. — Роббі О’Тул уже став на рівні ноги. Його здорове око не виражало нічого, а сліпе було закрите пов’язкою.

— Роббі, — запротестувала Меґґі, яка надміру оберігала свого дорослого сина. Вона мало не втратила його й не надто хотіла, щоб він зловив ще одну кулю.

— Мамо, я знаю тут усіх хлопців і знаю їхні симпатії. Може, я допоможу щось з’ясувати.

Ми чекали в напруженому мовчанні, вдивляючись у свої тарілки. Оїн виліз мені на коліна й сховав обличчя в мене на плечі.

— Нічого страшного. Не тривожтеся зараз. Пропоную поїсти. — Меґґі О’Тул плеснула в долоні, спонукаючи рідних накласти їжі на тарілки.

Позирнувши на мене, вони послухалися й узялися за бенкет із завзяттям людей, яким колись довелося пізнати, що таке голод. Я так само наклала їжі на тарілку Оїнові, наказавши йому повернутися на свій стілець.

Молодь почала теревенити, але дорослі їли мовчки, наслухаючи, коли повернуться чоловіки, й жадаючи якнайшвидше заспокоїтися.

— Нащо їй отак бігти, Енн? — спитав мене Майкл, понизивши голос.

— Мені спадає на думку всього одна причина, — стиха відповіла я. — Вона, певно, думає, що в цьому замішаний її син.

— Енн, Ферґус став би стріляти лише в разі необхідності, — заперечив Джо.

— Може, необхідність і виникла, — пробурмотіла я мов не своя.

— Боже милостивий і праведний, — промимрив Джо.

— Отже, брати Ґаллагери не з нами? — Майкл зітхнув: — Вони в цьому не самі.

Я подумала, що коли Ферґус розповів Майклові про освідчення напередодні ввечері, то розповів йому і про присутність Бена Ґаллагера та про те, який він був незадоволений, дізнавшись, що Майкл Коллінз у Ґарва-Ґлібі. Але цього, очевидно, не сталося.

Бріджид повернулася до будинку бліда, але зібрана й вибачилася за спішну втечу.

— Розхвилювалася без причини, — тихо сказала вона, та далі нічого пояснювати не стала.

Ми доїли вечерю, а Томас і Роббі так і не повернулись. Оїна затягнуло у гру в шаради з О’Тулами, а ми з Майклом і Джо вислизнули за парадні двері в сутінки, не в змозі чекати далі. Нас зустріли Томас і Роббі, які йшли поміж дерев зі східного боку Лох-Ґіллу, там, де болото зустрічалося з озером. Їхній одяг був мокрий по стегна після ходіння трясовиною, і вони дрижали, міцно стиснувши вуста.

— Що сталося? — запитав Майкл. — Де Ферґус?

— Скоро надійде, — відповів Томас і спробував завернути нас до будинку.

— Кого він підстрелив, Томмі? — похмуро запитав Майкл, не бажаючи коритися.

— Дякувати богові, не людину з Дромагайра. Ніхто з місцевих не зостанеться без батька чи сина, — пробурмотів Томас. Він стулив вуста з неохоти й жалю і стомлено потер очі. — Ферґус сказав, що той чоловік націлив на будинок рушницю, далекобійну. Він досить довго просидів на місці — схоже, чекав на свою ціль.

— Чекав на мене? — голосом, який здавався геть неживим, запитав Майкл.

Роббі нервово заворушив здоровим оком і сильно здригнувся.

— Я його впізнав, містере Коллінз. Він возив зброю для добровольців. Я бачив його кілька разів із Ліамом Ґаллагером. Його називали Броді — щоправда, я не знаю, ім’я то було чи прізвище. Ліамовим контрабандистам не надто щастило.

— Чому? — спитав Майкл.

— Мартіна Керріґана торік у липні вбили «брунатні», а тепер ще й Броді не стало. Вони були не з нами, але на нашому боці, — зауважив Роббі й похитав головою так, наче не міг цього збагнути.

— Сторони змінюються, хлопче, — сказав Майкл. — І всі почуваються