Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

— Енн, Мартін Керріґан був бородатий і білявий, — зауважив Томас, дивлячись мені в очі. — Гадаю, він міг бути одним із людей у човні на озері минулого червня. Броді саме такий, як ти описувала третього. Я не пов’язував одного з другим, доки Роббі не сказав мені, що то були Ліамові хлопці.

— Що ти маєш на увазі, Томмі? Що за човен? — Майкл нічого не міг зрозуміти. Роббі не відповів, а Томас мовчав, чекаючи, коли я зведу все докупи.

— Майкле, він має на увазі, що той, кого Ферґус підстрелив сьогодні ввечері, необов’язково прийшов убити тебе, — вражено промовила я.

— Що?! — вигукнув Джо О’Райллі, геть спантеличений.

— Можливо, він намагався вбити мене, — пояснила я.

26 грудня 1921 року

Сьогодні я одружився з Енн. Вона більше не нагадує мені Декланову Енн попри всю їхню зовнішню подібність. Це моя Енн, і більше я не бачу нічого. Вона була різдвяним ангеликом — уся в білому, вдягнена у фату Бріджид і сукню Енн Фіннеґан. Коли я прокоментував її вибір, вона просто всміхнулась і сказала: «Як багато жінок має можливість одягнути прабабусину сукню та прапрабабусину фату?» В руках вона несла букетик гостролисту, червоні ягоди якого яскраво вирізнялися в її блідих долонях, а темне волосся було розпущене. Воно закручувалося довкола її пліч під фатою. Енн була неймовірно гарна.

У церкві панував холод, а гості на весіллі були пригнічені й сонні після двох днів веселощів і веремії. Я гадав, що після подій учорашнього вечора Енн захоче відкласти наше весілля, та коли я запропонував це зробити, вона похитала головою і сказала: якщо Майкл Коллінз може триматися серед цього хаосу, то можемо й ми. Коли я взяв її руку перед входженням до каплиці, вона була спокійна, а її очі — ясні. Вона відмовилася закривати сукню пальтом чи шаллю і дрижала, стоячи на колінах перед вівтарем, поки отець Дарбі провадив весільну месу. Слова служби тихо злітали з його вуст, і їм вторували всі присутні. Я теж тремтів, дивлячись на Енн, але не від холоду.

Я ловив кожне слово, відчайдушно бажаючи смакувати цю церемонію, нічого не пропустити. Однак у наступні роки я понад усе плекатиму спогад про Енн, про її непохитний погляд, її пряму спину та впевнені обіцянки. Вона була серйозна і спокійна, як вітражна Мадонна, що дивилася на нас згори, поки відбувалися ритуали.

Свої обітниці Енн проказала без ірландського акценту, наче обіцянка, яку вона давала, була надто свята для маскування. Якщо отець Дарбі й замислився, чого вона заговорила, як янкі, то не сказав про це нічого й нічим не показав свого ставлення до цього. Чи були здивовані парафіяни, я не дізнаюся ніколи: поки вона обіцяла мені ціле життя, хай як воно складеться, ми невідривно дивились у вічі одне одному.

Коли настала моя черга, голос розлігся луною в майже порожній церкві й відбився у грудях. «Я, Томас, беру тебе, Енн, у законні дружини, щоб бути з тобою в щасті й у горі, в багатстві й у бідності, у хворобі та в здоров’ї, доки смерть не розлучить нас».

Отець Дарбі з’єднав нас у шлюбі й лунким голосом попросив Господа в милосерді своєму зміцнити злагоду між нами та сповнити нас обох своїх благословень. «Що Бог спарував, людина нехай не розлучує», — прогуркотів він, і Мік від усієї душі гучно вигукнув «амінь», а його оклик підхопив Оїн. Його тоненький голосок звучав рішучо, і серйозність ситуації не стримувала хлопчика.

Енн дістала два персні, які я подарував їй різдвяним ранком, і отець Дарбі благословив їх. Мене знову вразило символічне значення кола. Віра, відданість, вічність. Якщо час — це вічний цикл, то він може не закінчуватися ніколи. Енн із надією й зухвалістю надягнула холодними руками перстень мені на палець, а я, своєю чергою, заявив свої права на неї.

Решта меси — молитви, причастя, благословення та її завершення — відбувалася десь на віддалі, окремо від нас двох, наче ми втекли в царство приглушених звуків і напівтонів і там існували тільки ми, а оточував нас плинний час.

Відтак ми вийшли з церкви біля Баллінаґару; позаду залишилася смерть на пагорбі, а попереду на нас чекало ціле життя, і як минуле, так і теперішнє було припорошене білим. Уже пішов сніг, і довкола кружляли сніжинки, крилаті й чудесні, білими птахами звершуючи кола над нашими головами. Я звів обличчя до неба й подивився, як вони летять, сміючись разом із Оїном, який підняв руки їм назустріч, водночас намагаючись упіймати сніжинку язиком.

«Небеса послали голубів!» — вигукнув Мік, зняв шапку й обхопив руками небо, дозволивши снігу м’яко падати на своє волосся й одяг, прикрашаючи його крижинками. Енн дивилася не на небеса, а на мене; вона широко всміхалась, а її лице сяяло. Я підніс її холодні пальці до своїх губ і поцілував їхні кісточки, а тоді притягнув її до себе й закутав у блідо-зелену шаль, яку тримала під час церемонії Меґґі О’Тул.

«Як часто у Дромагайрі сніжить?» — зачудовано видихнула Енн.

«Майже ніколи, — визнав я. — Утім… цей рік узагалі був сповнений див, Енн Сміт».

Вона променисто всміхнулася мені, так, що в мене аж дух забило, і я нахилився, щоб поцілувати її усміхнені вуста, геть не думаючи про те, що на нас дивляться.

«Здається, містер і місис Сміт, Бог благословляє ваш союз!» — вигукнув Мік і, згрібши в обійми Оїна, почав вальсувати та кружляти довкола нас. О’Тули стали його наслідувати, розбиваючись на пари й весело танцюючи. Джо О’Райллі галантно вклонився Елеанор, яка тим часом хихотіла, а Мейв умовила суворого Ферґуса зробити коло церковним подвір’ям. До танців долучилися навіть Бріджид і отець Дарбі. Увінчані сніжинками, ми гойдались у зимовому присмерку, насолоджуючись моментом, одне одним і Різдвом, яке вічно житиме в моїй пам’яті.

Тепер Енн спить на боці, скрутившись клубочком, а я можу хіба що споглядати її, і моє серце такою мірою сповнене почуттів, що я задихнусь, якщо не сидітиму рівно. Світло лампи торкається її без перешкод, ба навіть без сорому, злегка гладячи по голові, протікаючи вигином талії, опуклістю стегна, і я безглуздо ревную через ці його пестощі.

Навіть не уявляю, як це: щоб усі чоловіки кохали своїх жінок так, як я кохаю Енн. Якби так було, на вулицях було б порожньо, а поля