Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

Заклад, Ілон-хаус, спрацював на диво добре — він дав Майклу можливість долучитися до соціального життя й оволодіти деякими практичними навичками. Коли я приїздив до нього, він у своїй кімнаті робив мені чай чи каву — ніколи раніше Майкл не готував чай чи каву навіть для себе. Він показав мені пральну машину й сушарку в підвалі — раніше брат ніколи не переймався пранням, а тепер не лише прав свої речі, але й допомагав із цим старшим мешканцям. І в цій невеликій спільноті він поступово почав набувати певного статусу, певних ролей.

І хоча тепер Майкл майже припинив читати («Припини надсилати мені книги!» — якось написав він мені), він тримав у пам’яті плоди читання упродовж усього життя і став справжньою енциклопедією, тому інші мешканці інтернату питали у нього порад. Майклу, який раніше відчував, що ним нехтують чи недооцінюють, до вподоби був його новий статус знавця, мудрого старшого чоловіка.

Упродовж усього життя сумніваючись у лікарях, він пройнявся довірою до виняткового лікаря, Сесіля Гельмана, який наглядав за ним та іншими мешканцями інтернату.[292] Ми з Сесілем розпочали листуватися, а потім потоваришували, й він часто писав мені про Майкла.

В одному з листів він написав:

Наразі Майкл у хорошій формі. Персонал оцінює його стан як «блискучий». Щоп’ятниці він вечорами проводить кіддуш в Ілон-хаусі й, безсумнівно, це йому прекрасно вдається. У цій маленькій спільноті це наділяє його практично рабинською роллю, і я певен, що це значною мірою сприяє його самооцінці.

(«Гадаю, на мене покладено Божественну Місію», — писав мені Майкл. Написання цих слів з великої літери й ретельно підкреслене «гадаю» було проявом певного роду іронії чи гумористичного зауваження на свою адресу).

Коли у 1992 році Девід помер від раку легенів, Майкла це дуже глибоко вразило. «Це я мав померти!» — сказав він і вперше в житті вчинив спробу самогубства, випивши цілу пляшку сиропу від кашлю з кодеїном швидкої дії. (Після того він дуже довго проспав, але нічого гіршого не сталося).

В усьому іншому останні п’ятнадцять років його життя були відносно спокійними. Він допомагав іншим, мав певну роль, певну самобутність, якої в нього не було вдома, і невеличке життя поза межами Ілон-хаусу — ходив на прогулянки околицями й обідав у Віллсден-Ґрін (на обід йому більше була до вподоби яєчня з шинкою, аніж легка кошерна їжа, яку подавали в Ілон-хаусі). Лілі і Ліз, дружина й донька Девіда, і надалі запрошували його до себе щоп’ятниці на вечерю. Тепер, коли будинок було продано, я, приїжджаючи до Лондона, зупинявся у готелі неподалік і в неділю запрошував Майкла до себе на пізній сніданок. А раз-другий він запрошував мене на свій обід, зображав господаря й оплачував рахунок, і це, вочевидь, приносило йому величезне задоволення.

Коли я до нього приїжджав, він завжди просив привезти сандвіч із копченим лососем і блок цигарок. Я з радістю приносив сандвіч (копчений лосось був і моєю улюбленою стравою), а щодо сигарет я відчував значно меншу радість: він тепер викурював одну за одною майже сотню цигарок на день (витрати на них «з’їдали» майже всю його грошову допомогу).[293]

Таке запекле куріння позначилося на здоров’ї Майкла, спричинивши у нього не лише кашель курця і бронхіт, але й, що серйозніше, аневризми багатьох артерій на ногах. У 2002 році сталося закупорювання однієї з підколінних артерій, що майже перекрило приплив крові до нижньої частини ноги — вона почала холонути, бліднути і, безсумнівно, боліти — ішемічний біль може бути дуже сильним. Однак Майкл узагалі не скаржився, і лише коли стало помітно, що він кульгає, його відправили до лікаря. На щастя, хірургам вдалося врятувати його ногу.

Хоча Майкл і говорив: «Я приречений!», голосно рокочучи про це усім і вся довкола, однак у звичайних побутових ситуаціях він майже не проявляв емоцій. Якось наш племінник Джонатан прийшов до Майкла разом із десятирічними синами-близнюками, і вони обоє скочили до свого двоюрідного діда, якого ніколи не бачили, почали лащитися до нього й осипати поцілунками. Майкл спершу заціпенів, потім розм’якнув, а після того вибухнув сміхом і заходився обіймати своїх двоюрідних онуків з таким теплом і щирістю, яких не проявляв (чи, мабуть, не відчував) багато років. Це надзвичайно зворушило Джонатана, який народився у 1950-ті і ніколи не бачив Майкла «нормальним».

У 2006 році аневризма на іншій Майкловій нозі знову спричинила закупорювання артерії, і він знову не скаржився, хоча прекрасно усвідомлював, чим це загрожує. Він загалом ще більше ослаб і розумів: якщо втратить ногу чи якщо у нього ще більше розвинеться бронхіт, в Ілон-хаусі не зможуть про нього піклуватися. Якщо таке трапиться, його доведеться перевезти до інтернату для літніх людей, де він не матиме жодної незалежності, індивідуальності чи ролі. Майкл вважав, що життя у таких обставинах буде безглуздим і нестерпним. Хотів би я знати, чи не волів він тоді померти.

Останній епізод Майклового життя відбувся у відділенні невідкладної допомоги: він чекав на операцію, яка, як він вважав, тепер точно позбавить його ноги. Майкл лежав на ношах, коли раптом підвівся, спершись на лікоть, сказав: «Я вийду перекурю», — і впав мертвий.

Наприкінці 1987 року я познайомився зі Стівеном Вілтширом, хлопчиком-аутистом з Англії. Мене вразили надзвичайно деталізовані архітектурні малюнки, які він почав створювати у шість років. Йому достатньо було на кілька секунд поглянути на складну споруду чи навіть на цілу міську панораму, щоб детально відтворити це з пам’яті. Тоді йому було тринадцять, і він вже видав книгу своїх робіт, хоча й досі був замкненим і фактично німим.

Мені було цікаво, що лежить в основі надзвичайної здатності Стівена миттєво «фіксувати» візуальну картинку й досконало її відтворювати; як влаштоване його мислення і як він бачить світ. Але насамперед мене цікавила його здатність до вираження емоцій і стосунків з іншими людьми. Аутисти зазвичай страшенно самотні, нездатні на побудову стосунків з іншими, не здатні осягати почуття і кути зору інших людей, неспроможні на почуття гумору, грайливість, спонтанні дії чи здатність до творення — просто «розумні автомати», якщо оперувати термінами Ганса Асперґера. Але навіть побіжний погляд на Стівена справив на мене значно тепліше враження.

Упродовж наступних кількох