Читати книгу - "День всіх знервованих, Софія Малинська"

Артур

Діана весело всміхнулася, дещо притлумивши моє бажання витрясти з ведучого та організаторів дурні ідеї на кшталт підвішення гостей під стелею, а тоді невагомо торкнулася моїх грудей крізь грубу тканину піджака, ковзнула по ньому, ніби розгладжуючі неіснуючі складки.

— Гаразд, — погодився я.

Потанцюємо.

Коли шоу закінчилося, й відвідувачів почали закликати до виходу на танцпол, Діана потягнула мене під м’яке світло ламп, що змушували тканину її сукні відблискувати.

Її темне довге волосся спадало хвилями по спині, мерехтячи у напівтемряві ресторану. Її запах змішався з запахом вина і троянд — п’янкий і звабливий.

І я пішов за нею, ніби зачаклований. Я бачив тільки її.

Зазвучала м’яка, чуттєва латинська музика. Я не був впевнений який саме це ритм танцю, бо ніколи не розбирався у цьому, й з соромом зрозумів, що, скоріш за все, не зможу її приємно здивувати.

Я не знав якихось особливих рухів. Не мав таланту супер-танцюриста.

Усе, що я знав, це те, що дівчина навпроти мене хоче танцювати, а я не хочу її розчаровувати.

Ми наблизились одне до одного, майже не торкаючись, але вже з першого кроку між нами ніби спалахнула блискавка.

Її руки ковзнули по моїх плечах, Мої долоні обвили її талію — і світ навколо зник. Вона кружляла, дозволяючи сукні плисти за собою, мов хвилі під вітром, і мій погляд ловив кожен її подих. Ми сміялися — тихо, щиро, тільки для себе — і в кожному оберті, кожному кроці, було щось магічне, особливе.

Коли музика закінчилася, й остання нота розчинилася у повітрі, зала вибухнула оплесками.

Діана важко дихала, її очі сяяли від щастя, і я був готовий станцювати ще тисячу, сто тисяч танців, тільки б завжди бачити її такою.

— Це… Це було неймовірно, дякую, — тихо промовила вона, не зводячи з мене очей.

— Ще танець? — запропонував я.

Діана стиха розсміялася і похитала головою.

— Я б з радістю, тільки не зараз. Ці туфлі…

Я насупився, а тоді присів, оглядаючи її стопи. На ніжній світлій шкірі проступила кров.

— Їх треба зняти, й обробити рани.

— Але ж не тут, — трохи ніяково похитала головою вона, — Та й це дрібниці, таке часто трапляється… Мені майже не боляче…

— Ти можеш занести інфекцію, — заперечив я, підводячись.

До того ж, я не хотів, щоб вона змушувала себе терпіти біль заради нашого побачення.

Діана важко зітхнула. Довгі пухнасті вії на мить приховали її очі, та я бачив, що вона засмучена.

Я потягнувся рукою до її щоки, й лагідно провів по ній кінчиками пальців.

— Не хочеш йти? — спитав я.

Вона сумно посміхнулася, прибираючи з обличчя неслухняне пасмо.

— Ні, просто… Якось шкода закінчувати вечір на цьому. Через таку дрібницю.

— Це не дрібниця, якщо тобі боляче.

Залунала наступна пісня, і ми повернулися, щоб не заважати іншим. Тепер я бачив, що кожен крок змушував її хмуритися, й закушувати губу.

І як я раніше не помітив? Дурень.

Я допоміг їй сісти на крісло, а тоді опустився на одне коліно, й почав знімати з неї туфлі. Діана почервоніла, й, мабуть, збиралася заперечити, та, щойно перша нога торкнулася прохолодної підлоги, полегшено зітхнула, і я проробив те саме з іншою ногою.

— Дякую, — всміхнулася вона, — Якось ніяково. Не думаю, що адміністрації готеля сподобається, якщо я так піду до нашого номера.

Я міг би сказати, що після влаштованого шоу вони навряд ризикнуть заперечити, навіть якщо ми вирішимо станцювати просто на цьому столі, та не став. Врешті, я не дикун. Та й щось підказувало, що Діана не оцінить, якщо я влаштую публічну сцену розбірки з адміністрацією.

Усі питання можна вирішити тихо. Цивілізовано. І, якщо пощастить, нікого не вбиваючи.

— Я тебе віднесу. Ще не вистачало, щоб ти захворіла. 

Діана здивовано кліпнула, а тоді захихотіла.

— Це в тебе такий план по причаровуванню мене?

— А він працює? — спитав я, вигнувши брову.

Усмішка Діани стала ширшою. Гірлянди, підвішені під самою стелею, що відбивалися в її очах, були схожі на зоряне небо, і я знову подумав про те, яка вона прекрасна. У цій сукні вона була схожа на грецьку богиню.

— Можливо, — ухильно відповіла вона, — Яка ж жінка не мріє про те, щоб її носили, мов принцесу?

— В такому разі, дозвольте взяти вас на руки, Ваша Високосте, — всміхнувся я, й підхопив її під мрійливі зітхання інших жінок.

Руки Діани обняли мене за шию, й, тихо сміючись, ми почули діалог іншої пари з сусіднього столу:

— От, бачиш, який хлопець романтичний! Чому ти так мене не носиш? — буркотіла жінка на, мабуть, свого чоловіка.

— Кохана, але ж в мене грижа… — спробував заперечити той.