Читати книгу - "Алтин-толобас"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Знати не знав, відати не відав… — забелькотів. — Вони й іменем не назвалися… Та Господи, та коли б я знав, хіба б же я… — Поперхнувся, закричав. — Вірьовки знімайте, гаспиди! Одежу, одежу їхній милості піднесіть!
Матфеєвський дворецький підійшов до Корнеліуса, похмуро обдивився його, пом'яв сильними, цупкими пальцями ребра.
— Цілий? Поламати не встигли? До служби придатний?
— Придатний, Іване Артамоновичу, — відповів фон Дорн, натягаючи тілогрій — від обривків сорочки відмахнувся. — Та ще трошки, і треба б відставка. Через каліцтво.
Арап глянув на жаровню, на дибу.
— Ну, я тебе на волі підожду. Тут дух важкий. Тільки недовго, Корнію. Служба жде.
Вийшов.
Корнеліус пом'яв задерев'янілі зап'ястя. Ось так: «Вини на ньому немає, про що йому, боярину, відомо» — і все. Ні, таки в російському судочинстві є свої переваги.
Він повернувся до Силантія, взяв однією рукою за бороду, другою вдарив у зуби — від душі, до хряскоту. Не за те, що кат, а за приповідки й за «черв'яка».
Підійшов до дяка. Той замружився. Та вся лють із капітана вже вийшла з зуботичиною, тому дознавача фон Дорн не бив, тільки сплюнув.
Іван Артамонович ждав у санях, поряд — ведмежа шуба, приготовлена для Корнеліуса.
— Швидко управився, — всміхнувся арап. — Не сильно скривдили, чи що?
Капітан скривив губи, сідаючи й укутуючись у шубу.
— Ну їх, собак. Тільки рука бруднити. Спасибі, Іване Артамоновичу. Ти мене виручав.
— Гріх вірну людину не виручити. — Арап торкнув візерунчасті віжки, і тройка сірих коней покотила по жовтому снігу. — Адам Валзеров до мене тільки опівдні добрався, перед тим я з боярином у царському теремі був. Як прознав я, що тебе в Розбійний одволокли, зразу сюди. Добре встиг, а то тут майстри з людей пироги з тельбухами робити. Тільки ось що я тобі скажу, Корнію. Ревність трать на солдатську службу, лазутчиків у боярина й без тебе доволі. То в палаці підслуховуєш, то до злохитрого Таїсія на двір забрався. Вгамуй свій запал, вгамуй. Що ми тебе з катівні визволили, за те не дякуй. Артамон Сергійович своїх ревнителів у біді не полишає — про це пам'ятай. А що Таїсій, пес латинський, заодно з Милославськими, про те нам і так відомо, даремно ти на рожен пер. Нічого, як наша візьме, з усіма ними, паскудниками, розплата буде.
— Як це — «наша візьме»? — запитав капітан.
— А так. Завтра вранці прийде московський народ у Кремль, великим натовпом. Будуть Петра царем кричати, а в правительниці царицю Наталію Кирилівну. Вже ходять наші по Москві й посадах, шепочуть. Федір та Іван, мовляв, слабі, немічні. Лікарі говорять, обидва царевичі на світі не жильці, в правителі не годяться. Іди, капітане, відсипайся. Не твоя справа боярським оком і вухом бути, твоя справа шпагу міцно тримати. Завтра буде тобі робота. На світанку заступиш зі своїми на караул довкола Грановитої палати, там буде Дума сидіти. Стременних і списників близько не підпускай. Коли що — рубай у капусту. Зрозумів, яке тобі діло довірено?
Чого ж тут не зрозуміти. У капусту так у капусту. Корнеліус блаженно потягнувся, обвів поглядом білу ріку з чорними ополонками й малинову смугу на заході срібного неба. Жити на Божому світі було гарно. А чудесний спаситель Іван Артамонович хоч і чорний лицем, але все одно — ангел Господній, це тепер остаточно прояснилось.
* * *
Відсипатися Корнеліусу було ні до чого — слава Богу, наспався, належався в «щілині». Віддавши поручикові необхідні розпорядження по роті (перевірити зброю та амуніцію, з казарми нікого не випускати, шоломи й панцери начистити до дзеркального блиску), фон Дорн переодягся, перехилив чарку горілки на ходу — їсти було ніколи, хоча й хотілося, — і в сідло.
До Кам'яних Яузьких воріт доскакав за десять хвилин, а там уже починалася й чорна Семенівська слобода. Від нетерпіння, від радісного передчуття бракувало повітря, тож дихав не носом — ковтав морозяне повітря ротом. Оскільки Вальзер дожидав арапа в Артамонівськім провулку, значить, по-перше, живий і неушкоджений, по-друге, благополучно добрався додому, по-третє, нікуди не втік і, по-четверте, істинно благородна, достойна людина, в чому Корнеліус ніколи не сумнівався. Ну хіба що в хвилини слабкості, коли лежав у холодній і тісній «щілині». Ганебна гадина ворухнулася в душі й тепер, зашипіла: «Це він не тебе врятувати хотів, а боявся, щоб ти під тортурами його не видав, от і побіг до Матфеєва» — й тут же була з огидою переможена й розтоптана.
Брат Андреас говорив: «Ніколи не думай про людину погано, поки вона не вчинила зла». А вже якщо людина зробила тобі добро, то підозрювати її в паскудстві тим паче гріх.
Коли ж вузеньке сторожове віконце дубових воріт одчинилося на стук і Корнеліус побачив сяюче радістю лице аптекаря, підле шипіння й зовсім забулось.
— Боже, Боже, — все повторював Вальзер ім'я, котрого зазвичай не використовував, бо, як відомо, вважав релігію пустими забобонами. — Яке щастя, пане фон Дорн, що ви живі! Я просто не вірю своїм очам! О, як я терзався, уявляючи, що вас убили, або поранили, або найстрашніше — відвели до Розбійного приказу! Навіть наявність Замолея не полегшувала моїх мук!
— То книга у вас? — запитав капітан, сходячи з коня. — Ви її донесли? Браво, гер Вальзер. Сподіваюсь, оклад від неї не відірвали, щоб позбутися тягаря?
Аптекар підморгнув:
— Не хвилюйтеся, не відірвав. Уся ваша здобич в алтин-толобасі.
— Як «уся»?!
Корнеліус завмер біля конов'язі з вуздечкою в руці. Про таке він і не мріяв!
— Але… Але мішок був непідйомним, навіть я ледве його ніс! Як ви змогли самотужки, вночі, пронести такий тягар через усе місто, повз усі застави і ґрати? Це неймовірно!
— Ви маєте рацію, — засміявся Вальзер. — Біля перших же ґрат мене схопили за комір… Та ходімте ж у дім, холодно.
Свою розповідь він продовжив уже у світлиці, де горіли яскраві свічки, на стіні мружився африканський крокодил, а на столі, поблискуючи гранями, стояв графин різьбленого скла з темно-рубіновою рідиною.
— … Схопили, кричать: «Хто такий? Злодій? Чому без ліхтаря? Що в мішку — покража?» І не звичайні вуличні сторожі, а справжнісінькі поліцейські стражники — земські ярижки.
— А ви що? — ахнув фон Дорн.
— Ви знаєте, гер капітан, я людина чесна, брехати не полюбляю. — Зморшки зібралися в пустотливу гримасу, що ніяк не личила вченому аптекарю. — Відповідаю, як є: «Так, у мішку покража. Лазив на митрополитів двір, украв повний мішок книг. Можете відвести мене назад, вам за ретельність по алтину дадуть, ну по
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Алтин-толобас», після закриття браузера.