Читати книгу - "Алтин-толобас"

— Донесли? — здивувався Корнеліус.

— Мало того, що донесли, так іще й охороняли, через канави під ліктики переводили, а потім, коли розплатився, довго кланялися. Прохали надалі не забувати, коли яка потреба.

— Ви просто прекрасні! Я хочу за вас випити!

Капітан потягнувся до спокусливо сяючого графина, поряд з яким стояли два глиняні кухлі, котрим на Торжку в базарний день ціна півкопійки. Тільки в недоладному житлі дивака-аптекаря благородне венеціанське скло могло сусідити з грубим ремісничим виробом.

Вальзер притримав пробку.

— Ні, мій любий Корнеліусе. Ви ж дозволите мені вас так називати? Тут коштовне кіпрське вино, котре я беріг давно саме для цього врочистого дня. Й ми з вами неодмінно вип'ємо, але не тут, а внизу, поряд із нашим великим трофеєм.

— Так ходімте ж скоріше!

Удвох вони зняли обидві кам'яні плити, по дерев'яній драбинці спустилися в потайний підвал.

Відкопаний толобас із відкинутим віком був до половини заповнений книгами в обкладинках, які райдужно іскрилися. Капітан побожно опустився на коліна, погладив пальцями смарагди, яхонти, лали.

— А де Замолей? Щось я його не бачу.

— Він тут, на столі. Я не міг утриматись і зазирнув у текст.

— І що? — Фон Дорн із цікавістю глянув на розкритий том, який сірів у напівтемряві широкими сторінками. — Ви зможете це прочитати?

Він підійшов, поставив свічку в глиняному шандалі на стіл, куди Вальзер уже прилаштував графин із кухлями.

Блідо-коричневі письмена вкривали аркуші суцільною павутиною. Невже в цих карлючках таїться секрет великої трансмутації?

— Я одного не візьму до тями, — задумливо промовив капітан, розливаючи вино. — Навіщо вам, дорогий пане Вальзер, усе золото всесвіту? Ви досить заможні, щоб забезпечити себе всім необхідним. Мій учений брат, настоятель бенедиктинського монастиря, говорив: «Багатство вимірюється не цифрами, а відчуттям. Один відчуває себе жебраком, маючи ренту в сто тисяч дукатів, тому що йому все мало; інший багатий і зі ста талерами, тому що йому вистачає та ще й залишається». Навіщо ж було витрачати стільки літ і сил на добування скарбу, що вам не потрібен? Не розумію. Так чи інакше, тепер ваша мрія здійснилася. Давайте за це вип'ємо. Мені не терпиться покуштувати вашого чудового кіпрського.

— Заждіть.

Аптекар зненацька зробився серйозним, а можливо, навіть чогось і злякався — нервово облизнув губи, захрустів пальцями.

— Я… Ви… Ви маєте рацію, мій друже. Я відразу зрозумів, що ви не тільки хоробрі, а й проникливі. Тим легше мені буде зізнатися вам, людині розумній і великодушній…

— У чому? — усміхнувся фон Дорн. — Ви що, помилились, і в Замолеї написана яка-небудь нісенітниця? Ніякого Магістеріуму, Червоної Тинктури, чи як там іще називається ваша магічна субстанція, за допомогою цієї запиленої книжки ви не добудете? Нічого. Моєї здобичі вистачить на двох. Я поділюся з вами — тим паче, що вам і справді не так багато треба. Хочете, я куплю вам чудовий будинок неподалік од свого замку? О, я вибудую собі справжнє французьке шато — з баштами і ровом, але в той же час із великими вікнами та зручними кімнатами. А вам я куплю славну садибу з чудовим садом. Ви будете сидіти в увитій плющем альтанці й читати свої нудні книги. А може, навіть самі напишете філософський трактат або опишете історію пошуків Лібереї в дикій Московії. Чим не роман?

Він засміявся, задоволений жартом. Вальзер же зробився ще похмурішим. Він безперечно хвилювався, і чим далі, тим більше.

— Я ж кажу, гер капітан, ви людина великодушна, й картина, котру ви намалювали — будинок, сад, книги, — для мене вельми спокуслива. Та мені вготовано іншу дорогу в житті. Не мир, а бій. Не відпочинок, а жертовне служіння. Ви вгадали: в Замолеї немає рецепту виготовлення Філософського Каменю. З дуже простої причини — з одного елемента неможливо добути інший, із ртуті ніколи не вийде золота. В нашому освіченому столітті ніхто із справжніх учених у ці алхімічні вигадки вже не вірить.

Корнеліус так здивувався, що навіть кухоль з вином одставив.

— Але… Але навіщо ж вам тоді знадобився цей мотлох? Через дали країни Вуф?

— Ні. Мене не цікавлять блискучі камінці й золото, тут ви теж маєте рацію. — Аптекар показав пальцем на розкриту книгу, і голос його затремтів, але вже не від хвилювання, а від урочистості: — Цей стародавній манускрипт, якому понад півтори тисячі років, зовсім про інше. Простіть мені, мій добрий друже. Я обманув вас.

* * *

Бачачи, що в очах старого блищать сльози, Корнеліус підсунув до Вальзера кухоль.

— Та що ви так засмучуєтеся, приятелю! Мені ж загалом усе одно, що там написано, у вашому Замолеї. Головне, щоб ви були задоволені. Ви задоволені?

— Так! — скрикнув Вальзер, і сльози на його очах умить висохли. — Текст перевершив найсміливіші мої сподівання! Це переверне…

— Ну от і добре, — перебив його капітан. — Ви задоволені, я теж задоволений. А моя пропозиція залишається в силі. У моєму замку чи по сусідству з ним завжди знайдеться для вас затишне житло. Випиймо ж за це.

— Ах, та зачекайте ви з вашим вином! — досадливо сплеснув руками аптекар. — Невже вам не хочеться дізнатись, який скарб я розшукував так довго, так уперто, наражаючи на небезпеку й ваше життя?

— Чому ж, мені вельми цікаво. Я просто хотів сказати, що зовсім не ображений на вас за жарт із Філософським Каменем. Так мені, невігласові, й треба.

— Слухайте ж.

Вальзер провів рукою по обличчю, ніби хотів одягти чи, навпаки, зняти маску. Коли знову поглянув на співбесідника, тому здалося, буцім аптекар і справді стяг личину добродушного, смішного дивака. Тепер на Корнеліуса дивилася людина рішуча, пристрасна, цілеспрямована. Блакитні очі старого медика виблискували такими зірницями, що з обличчя капітана враз злетіла злегка поблажлива посмішка.

— У цій книзі, — тихо почав Адам Вальзер, — врятування людства. Не більше й не менше. Неосвіченому й непідготовленому розумові вона може здатися страшною. Навіть і вченому мужеві, якщо його розум незрілий, а душа перебуває під владою хибних вірувань, небезпечно читати ці сторінки. Пастор Савентус, уже на що був освіченою та розсудливою для свого часу людиною, — і той не витримав, утік світ за очі. Він не російського царя злякався, цього рукопису.

— Що ж у ньому такого? — запитав капітан, з острахом дивлячись на книгу Замолея, і про всяк випадок трохи відсунувся від столу.

Але аптекар ніби не чув запитання — продовжив свою розповідь