Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

Я переможно глянула на нього.

— Але ж тут немає ані слова про класову ненависть, — усміхнувся він знову.

— Проте ви кажете: «класова боротьба».

— А це зовсім інша річ, ніж класова ненависть, — відповів Ернест. — І повірте мені, ми не розпалюємо ніякої ненависті. Ми тільки кажемо, що класова боротьба — це закон соціального розвитку. Ми не винайшли класової боротьби. Ми тільки пояснюємо її, як колись Ньютон пояснив силу тяжіння. Ми пояснюємо природу суперечності інтересів, що породжує класову боротьбу.

— Але ж ніякої суперечності інтересів не повинно бути! — вигукнула я.

— Отут я цілком згоден з вами, — відповів Ернест. — Це саме те, чого ми, соціалісти, домагаємося, — знищити суперечності інтересів. Дозвольте, я прочитаю інший уривок з цієї книжки. — Він узяв її й перегорнув назад кілька сторінок. — Сторінка сто двадцять шоста: «Епоха класової боротьби, що почалася з розкладу первісно-племінного комунізму і з виникнення приватної власності, закінчиться з усуспільненням приватної власності».

— Я не можу погодитися з вами, — втрутився до розмови епіскоп. Його бліде аскетичне обличчя ледь почервоніло, зраджуючи хвилювання. — Ви виходите з хибних засновків. Між працею та капіталом ніякої суперечності інтересів нема або принаймні не повинно бути.

— Дякую вам, — сказав Ернест цілком поважно. — Цими останніми словами ви вертаєте мене до мого засновку.

— Але чому неодмінно має бути суперечність? — допитувався епіскоп.

Ернест знизав плечима:

— Гадаю, тому що ми такими створені.

— Але ж нас створено зовсім, зовсім не такими! — вигукнув епіскоп.

— Ви маєте на увазі ідеальних людей? — спитав Ернест. — Людей богоподібних, саможертовних, котрих так мало, що їх не варт і до уваги брати? Чи людей звичайних, пересічних?

— Я маю на увазі людей звичайних, пересічних, — відповів епіскоп Моргауз.

— Отже, людей слабодухих, хибких, схильних помилятися?

Єпіскоп кивнув головою.

— Людей дріб’язкових, себелюбних?

Єпіскоп знову кивнув.

— Стережіться! — попередив Ернест. — Я сказав «себелюбних».

— Пересічна людина завжди себелюбна, — відважно ствердив єпіскоп.

— І прагне мати все, що тільки можна?

— І прагне мати все, що тільки можна. Прикро, але це правда.

— Тоді ви впіймались, — Ернестові зуби клацнули, наче пастка. — Зараз я вам це доведу. Візьмімо, наприклад, людину, що працює у вуличному транспорті.

— Вона не могла б працювати, якби не було капіталу, — перебив його епіскоп.

— Слушно, але ж і ви погодитеся, що капітал загинув би, коли б не було робітників, що забезпечують йому дивіденти?

Єпіскоп змовчав.

— Чи ні? — наполягав Ернест.

Єпіскоп кивнув головою.

— Тоді ми з вами сквитались і можемо почати спочатку, — спокійним, діловим тоном сказав Ернест. — Робітники, що працюють у вуличному транспорті, дають підприємцям свою працю. Акціонери дають капітал. Об’єднаними зусиллями праці й капіталу виробляється нова вартість, нові гроші{16}. Ці гроші вони розподіляють між собою. Ту частку, яка припадає капіталові, ми називаємо дивідендом. Ту ж, яка припадає робітникам, — заробітною платнею.

— Ну то й що? — перебив його єпіскоп. — 3 якої речі той розподіл не може бути дружній?

— Ви вже забули те, на чому ми з вами допіру погодилися, — відповів Ернест. — Ми погодились на тому, що пересічна людина себелюбна. Така вже вона е. А ви злітаєте за хмари й збираєтесь розподіляти прибутки не між тими людьми, які є, а між тими, які лишень мали б бути. Повернімось на землю Робітник, як людина себелюбна, бажає одержати від розподілу якнайбільше. Капіталіст, як людина себелюбна, бажає того ж самого. Коли ділити є не дуже багато чого, а обидві сторони хочуть мати все, що тільки можна, — неминуче виникає суперечність інтересів. Оце й є суперечність між працею й капіталом. Ця суперечність непримиренна. Доки існують робітники й капіталісти, вони будуть гризтися за розподіл. Якби ви сьогодні були в Сан-Франціско, вам довелося б іти через усе місто пішки. Всі трамваї стоять.

— Знову страйк?{17} — стривожився епіскоп.

— Так, робітники і капіталісти сваряться за розподіл прибутків від трамваю.

Єпіскоп Моргауз розхвилювався.

— Але ж це тяжка помилка! — вигукнув він, — Яка короткозорість з боку робітників! Хіба можуть вони сподіватися на наше співчуття…

— Коли ми змушені ходити пішки, — докінчив за нього Ернест.

Проте епіскоп пустив повз вуха ту шпильку й вів далі:

— Не можна бути такими обмеженими. Люди повинні бути людьми, а не звірами. Разом зі страйками знову почнуться насильства й убивства, знов будуть удови й сироти. Капітал і праця повинні жити в злагоді. Вони повинні трудитися разом, дбаючи про взаємну користь.

— Ви знову залітаєте за хмари, — сухо зауважив Ернест. — Не забувайте, ми погодилися, що пересічна людина себелюбна.

— Але вона не повинна така бути! — вигукнув епіскоп.

— От щодо цього я цілком згоден з вами, — відповів йому Ернест. — Людина не повинна бути себелюбна, але вона не може така не бути, поки живе в суспільстві, де основою є свиняча мораль.

Єпіскоп отетерів. А мій батько тільки засміявся.

— Так, свиняча мораль, — невблаганно провадив Ернест. — У цьому — суть капіталістичної системи. І саме це й захищає ваша церква, саме це ви проповідуєте щоразу, як стоїте на амвоні. Свиняча мораль! Іншої назви не придумаєш.

Єпіскоп Моргауз благально обернувся до тата, але той тільки засміявся, киваючи головою, й сказав:

— Боюся, що містер Евергард має рацію. Принцип «laissez fаіге», або «кожен сам за себе, лише чорт за всіх». Як казав містер Евергард минулого разу, ваша, церковників, функція — це підтримувати панівний лад, а він стоїть саме на цій основі.

— Але ж Христос учив зовсім іншого! — вигукнув єпіскоп.

— А ніші церква вже не пам’ятає Христового вчення, — вкинув Ернест, — Тим-то робітникам і немає діла до церкви. Бо церква вибачає будь-яку несправедливість і жорстокість капіталістів щодо робітничого класу.

— Церква зовсім не вибачає цього, — заперечив єпіскоп.

— Вона не протестує проти цього, — відповів Ернест, — А оскільки не протестує,— значить, вибачає. Та це й зрозуміло, бо капіталісти ж підтримують церкву.

— Я ніколи не дивився на речі з цього боку, — наївно сказав епіскоп, — Але ви, напевне, помиляєтесь. Я знаю, що в цьому світі багато сумного й лихого. І я знаю, що церква втратила тих, кого ви називаєте пролетаріатом…{18}

— Церква не могла втратити пролетаріату, бо він ніколи не належав церкві! — вигукнув Ернест, — Пролетаріат виріс поза церквою і без неї.

— Я вас не розумію, — промимрив єпіскоп.

— Ну, то я вам поясню. Наприкінці XVIII сторіччя, як було запроваджено машини й нинішню фабричну систему,

Пролетаріат — від латинського слова proletarii; так у цензових списках Сервія Туллія[22] називали тих, хто не міг дати державі нічого, крім своїх нащадків