Читати книгу - "Вибрані твори"

І раптом, наче крізь сон, вона чує неквапну мову Самойлюка:

— Почули ми, Іване Тимофійовичу, про твоє нещастя. Зібралися гуртом, поміркували про наші діла і вирішили якось пособити тобі. Худоба ж своя є, райземвідділ виписав наряд у лісництві, а люди дружні. Оце й привезли тобі ліс. Будуйся на радість нам, на страх ворогам і тим вражим синам, що завидують нам… О, та ти вже цілуватись лізеш, наче я тобі дівчина. Ну, давай почоломкаємося. — І сиві кучері Самойлюка переплелися з вигорілим, як перестояне сіно, чубом Бондаря.

Гурток івчанських созівщв тісно обступив двох голів, і всі були раді, що, як зуміли, допомогли своєму чоловікові.

— Люди добрі, люди добрі, — з сльозами на очах кинулася Марійка до івчанців. — Заходьте ближче. Та ви ж це десь франку і не ївши. Спасибі вам, люди добрі. Я ж це казала Івану: хто тебе порятує, як не свої… созівці, значить. От і справдилось моє слово, — значущо і строго подивилась на чоловіка.

— Да, да, моя баба як у воду дивилась — усе надіялась, що від колективу прийде нам виручка, — зразу ж погодився Іван Тимофійович і насмішкувато поглянув на жінку. А та схвильовано і зверхньо кивнула головою, начебто не вона, а Іван сумнівався в силі колективу. Тепер Марійка і справді починала вірити, що в душі увесь час стояла за соз. Ну, а що словом іноді розпікала чоловіка — так це ж тільки на користь ішло. Швидко метнулась на вулицю, завмираючи, оглянула деревини, полічила їх і, по-дівочи обкрутившись, кинулась до клуні. Звідти з перебільшеним підкресленням винесла дві пляшки з горілкою — їх старанно приховувала для майстрів, які мали будувати їй хату.

«Чортова баба. І хоч би тобі словом обмовилась», — здивовано поглянув Іван на Марійку, яка вже, граючи очима, ставила їжу на стіл і хвалила свого чоловіка, як він піклується созівськими ділами:

— Прямо і поїсти не має часу чоловік. Що ж, соз діло нове — всюди треба хазяйським оком доглянути… Ой, спасибі вам, люди добрі, щоб і ви, і ваші діти з щастям не розминались. Іване, побіжи в кооперацію, бо дорогі гості, созівці наші, цілий день у дорозі проморились. Ще одна чарка не завадить.

Очі її щасливо оглядали кремезну постать чоловіка, сивоголового Самойлюка і всіх івчанців. її аж підмивало щось сказати і про свою роботу в созі, але, поки чоловік не пішов за ворота, не наважувалась розкрити уста.

XLІX

— Ти ж не барись, Степане. І не дуже накладай — треба, щоб відпочили коні.

— Ні, ні. Я вльот притягну оту клітину хворосту, — Степан Кушнір куцими пальцями вхопився за віжки і вже хотів вискочити на полудрабок, але, побачивши в глибині подвір'я нового, наче з воску вилитого, воза, спитав Бондаря:

— Вже наготували шефам подарунок?

— Аякже. Самих найкращих яблук вибрали. Обоє пішли в глиб подвір'я. Ніжний повів саду, заглушивши дух пожарища, хвилями розтікався по всій садибі. На повному возі з добірною антонівкою веселим рисунком, як зорі, уляглись червонобокі яблука.

— Напевне, Югина вкладала? Чується її рука, — міцно вдихнув Кушнір пахучий настій.

— Югина. У неї вже й дружба за-в'язалася з заводськими дівчатами, тими, що привозили нам суперфосфат в подарунок. Листуються. А це наче змовились: заводські запросили дочку до себе на Жовтневі свята, а вона їх у село.

— Хай поїде. Більше життя побачить. Хай з Варивоном, з Варивоном поїде, — раптом прояснився Кушнір. — Вони як виступлять, як виступлять з танцями» то і в місті не надивляться на них. А то тільки в нас і в нас виступають шефи.

— Пошлемо їх на свята. Ну, рушай, Степане, бо вже сонце донизу котиться.

— Рушаю, рушаю, — Кушнір вискочив на воза і, підібраний та гордовитий, поїхав вулицями до лісу. Селом він притримував буланих — хотілося, щоб більше людей бачило, на яких конях їде він, споконвічний наймит. А коні — це була найбільша слабість Кушніра.

Ще в дитинстві закладався з парубками або пастухами, що промчить на якому-небудь необ'їждженому скаженому жеребі. І, дійсно, якимось дивом вискакував на здибленого, з одичавілими, налитими кров'ю очима, коня, кліщем вчеплювався в гриву і мчав бездоріжжям по чистому полю. Часто закривавлений і розмальований синцями, але незмінне веселий, завзято накульгував до пастухів і захоплено розповідав.

— Ох, і чорт, ох, і чорт цей жереб. Tax метляв, так метляв мною, наче по кісточці хотів рознести. А потім бачить, що нічого не зробить — підвівся на задні ноги і почав осідати. Надумавсь перекинутись на спину і придушити мене. От хитрюга чортова. Ну, мусив я галушкою летіти на якесь деревляччя. Лукавий, лукавий кінь. А летить, як сокіл. Аж дихнути не можеш. Лялечка — не кінь. Така холера, що ніхто на ньому не втримається. Золото — не кінь. І ніхто не вдержиться на ньому, хіба що я трохи та дід Синиця.

І завжди однією з найприємніших розмов для Кушніра була розмова про коней. Тепер любов до них прокинулась з новою силою, і не раз він люто нападав на декого з созівців:

— Тобі б, чоловіче, на черепахах їздити. Як запаскудив коні. Стрілки не розчищені, очі не промиті, хвости як бабина щітка у глині. Я куркульську худобину більше жалував, чим ти нашу, гуртову. Страшно несвідомий ти елемент.

— Татку, татку. Візьми й нас! — назустріч Степанові бігла його чорнява Надія в супроводі невеличкого високочолого Леоніда Сергієнка. Позаду дітей на сірій дорозі залишались димчасті мережки дрібних ступнів.

— Нема часу із вами возитися.

— Дядьку Степане, візьміть нас. Я коні поганятиму, а потім у лісі будемо з Надійкою хворост збирати, — білоголовий Леонід пильно дивиться на Кушніра довгастими зосередженими очима.

— Сідайте вже, причепи. Трохи провезу. Давай, Льоню, руку.

— Я сам.

— І я сама.

Діти ціпко вчепилися ручатами в полудрабок і зі сміхом, двома клубочками, скотились на дно воза. Стрепенулись, немов горобенята од пилу, і умостилися біля Степана.

— Дайте мені віжки. Я вже поганяв, — діловито вчепився Леонід у свіжі, іще із іскристими прожилками мотузки.

— Еге ж, тату, він поганяв. Ми із дядьком Полікарпом аж до Бугу їздили. Біля парому коні чогось налякалися і Льоня ледве з воза не вискочив.

— Щось я цього не пам'ятаю, — невдоволено поглянув на дівчину.

— Татку, а правда — в нас коні не відберуть?

— А хто ж може відібрати?

— Це Даньків Іван казав, що наші коні і коростяві, і скоро здохнуть, і їх у