Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

19

— Оце все — ваше, матінко, — урочисто сказав Тиміш Прудивус.

— Тю на тебе! — слушно відмовила Явдоха.

— Це все ти, хлопче, заробив, — обернувся Прудивус до Михайлика.

— З глузду спав! — кивнув на лицедія й Михайлик. І спитав: — Коли ж це я таке заробив?

— Зараз.

— Чим же?

— Піснею.

— Хіба ж піснями заробляють! — взяв під сумнів парубок, бо це йому здалось блюзнірством: за пісню брати гроші. — Я не жебрак! — додав сердито. І кивнув: — Ходімо далі, мамо!

— Е-е, ні! — спинила його ненька. — Не поспішай! Це діло треба… той… — і пильно обернулась до Прудивуса: — То ти, лебедику, говориш, буцім усе це — наше?

— Ваше, — потвердив Прудивус.

— Ваше, — мовив і Йван Покиван, усе ще обачно тримаючись далі від шаленого ковалиська.

— Ваше, ваше! — потвердили й голоси громади.

— Ні, — заперечила ненька. — Це — не гаразд!

— Чому ж?

— Нашого тут — тільки половина. Друга — ваша.

— А чи не забагато ви с-с-с-схотіли, паніматко? — скочив до помосту Пришийкобиліхвіст, що досі, перепрошуючи, бігав десь за паном Купою. — Люди, матінко, працювали, а ви… невідомо звідки й за чим… і раптом — половина!

— А як же я? — виникаючи ніби з-під землі, ображено озвався Оникій Бевзь, що вже встиг напнути якусь там одежину. — Що ж дасте мені?

— За віщо?

— Чий оце поміст? Мій! А на чім спасалась панна Смерть? Чия зламалась шибениця? Моя! — І пан Оникій Бевзь, катюга, простяг руку і в розчепірену долоню тицьнув пальцем: — Платіть!

— А ось я зараз! — так багатозначно мовив лагідний і негнівливий Михайлик, що катюга, як і всі кати вельми обачний, раптом щез невідомо куди.

— Може, все-таки — чверть? — знову занив Пришийкобиліхвіст.

— Половину то й половину, — мовби й не чувши Данилового запитання, за сина поспішила висловити згоду свідома справи матінка. — А тепер ходім до коваля! — наказала вона Михайликові і, взявши його за лікоть, повела далі, в той бік, куди вони поспішали протягом кількох годин.

— Куди ж — отак притьмом? — спитав Прудивус.

— Діло не жде, — коротко відмовила Явдоха й не спинилась.

— Треба ж поділитись! — заволав услід Пришийкобиліхвіст.

— Чим поділитись? — спитала матінка.

— Де ваша половина, а де — наша!?

— Ще встигнемо, — не спиняючись, відмахнулась матінка. — Нехай!.. Ми ще й хати не маємо, щоб усе оце скласти! — і, знову забувши про голод, попростувала далі, до вишгорода, де височіли руїни домініканського монастиря.

Потім на мить спинилась і звеліла синові:

— Дякуй громаді!

— Спасибі вам, — віддав чолом Михайлик. — Спасибі і вдруге, — чемно повторив він. — Спасибі і втретє! — і ґречно вклонився знов.

З гурту залунали всякі гарячі й солоні побажання парубкові.

— Ну, що? Розбагатів-таки? — пробігаючи мимо, спитала циганочка Мар’яна.

— Зажди! — кинувся був Михайлик.

Блиснувши оком, гарячим, аж моторошним, дівчина зникла, мов у воду впала, хоч Михайликові й було щось від неї потрібно, бо ж він тільки тепер збагнув, що Мар’янине пророкування справдилось і вони з ненею таки розбагатіли.

Зітхнувши, Михайлик озирався на всі боки, але Мар’яни ніде не було, і син та мати знов рушили далі, куди їх вела доконечність.

Аж раптово Михайлик спинився і таким несподіваним для матері голосом дорослого чоловіка сказав:

— Постривайте, матусю!

Він попростував назад, до купи дарів, яка й досі зростала на катівськім помості.

— Куди це ти? — тривожно спитала матінка.

Та Михайлик не відповів.

20

Він повернувся до кону.

Простяг руки до шаплика, покладеного на вівтар мистецтва якимось вдячним бондарем, де було вже повнісінько грошей — талярів, дукатів, динарів, шелягів, шагів, московських копійок, польських злотих і червінчиків, — і, награбаставши в обидві жмені мідяків, срібняків і золота, всипав теє багатство в новісіньку смушеву шапку, взяту з купи даровизни, зачерпнув іще дві-три пригорщі і рвонувся мерщій назад, у той бік, звідкіль вони з матусею сюди прийшли, тобто знов на саме дно базару.

— До коваля ж нам! — нагадала матінка.

— Устигнемо й до коваля, — впевнено відказав парубок і, взявши мамину мозолясту руку, повів Явдоху за собою, кваплячись наче до пильного діла, і юрмище посунуло за ними, за цими новобагатьками, що в них уже й душі замліли з голоду.

«Попоїсти, мабуть, поспішає», — співчутливо подумала Явдоха і покірно рушила за ним.

Ба ні!

Михайлик байдужісінько проскочив мимо їстівного торгу, мимо пекельної спокуси мирославських страв, яка ще з годину тому так дуже хвилювала його.

Він про голод уже й забув, бо не йшла з мислі гордовита панночка, Ярина Подолянка, небога єпископа, що сьогодні вранці так зневажливо розмовляла з ним.

Але… чому зневажливо? Чому?

Тому, що гольтіпака він безхатній?

Що в нього штани драні?

Що він босий-босісінький?

І от, розбагатівши-таки, він вирішив притьмом причепуритись. Поспішив до стрижія, і той обмакогонив його з усіх боків, лишивши на маківці копичку волосся, що з неї мала згодом вирости добра козацька чуприна.

Вислухавши яку сотню порад доброзичливих глядачів, парубок прибрав собі й рясні шаровари.

Власне, і не він прибрав, а мама, хоч він і марно домагався будь-якої самостійності:

— Я сам, мамо, я сам…

Але мама вибирала, мама й про ціну питала:

— Скільки оці? Два, кажете? А півтора?

— А хто прибаве?

— Пан Бог прибаве.

— Хіба ж пан Бог — на базарі?!

— Та він же — всюдисущий. Ну, то як же?

— Півтора то й півтора… хай вибрикує ваш хлопчик гопки!

Так вони купили й кармазиновий жупан для хлопця («Я сам, мамо, я сам!»), хоч і нелегко було знайти готову одежину задля такого здорованя. Придбали й сорочку гуцульську, вишивану, і широченний, з довгими-предовгими пацьорками червоний пояс, і все те парубок, за яткою сховавшись, на себе начепив.

Купили Михайликові й шаблю, бо та, що в нього була, коротенька на його руку шабелька, загинула десь у поєдинку зі Смертю.

Посправляв і для матінки, що їй було потрібне, все добре та гарне. Придбав хлопець і персня дорогого, і разок намиста з дукачами, з золотим хрестиком. І сховав у кишеню. І всім було цікаво знати — задля кого… Все купив, що треба.

Не міг тільки знайти собі пари будь-яких чобіт, бо всі чоботи на мирославському торзі були задля нього малі.

У шевському ряді, на довгих неструганих дошках, поприбиваних до