Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

Треба, казали, чекати аж до того понеділка, поки чоботарі (з вусами попідрізуваними у всіх над верхньою губою, щоб не заважали брати в зуби дратву), поки вони після зелених свят пошиють, бо в кожну підошву добрих чобіт треба ж забити сто цвяхів.

Але ж Михайлик вирішив стати на очі панні Ярині-Кармелі саме сьогодні. Конче сьогодні! Але ж…

Не йти ж до сановитої панни, чепурненько прибравшись, без чобіт!

Аж день йому ясний затьмарився.

Мовби сонце сховали цигани в мішок.

Неначе й не розбагатів Михайлик: яке вже там багатство, коли босий!

Перекупки десь кричали: «Сластьони гарячі!» — а він того й не чув.

Стрічні дівчата поглядали на гожого парубка, а він того й не бачив.

Йому були потрібні чоботи, і, голоп’ятий, аж розсердився, почувши, як п’яненькі шевці, суботній базар кінчаючи, співають на сьомий церковний глас якомусь із своїх товаришів жартівливе величання:

— Величаєм тя, копиле-копиленку, шевче-чоботоробче, і вславляєм твою дратву, твоє шило і правило ще й твоє дзюбате шевське ри-и-и-и-ло!

— Ото гемонські душі! — і, сердито сплюнувши, матінка пробурчала: — Не встигли по обіді й лоба перехрестити…

— То, виходить, їм зараз уже не можна співати, а мені ще можна: я ж іще й не снідав, мамо, — і додав стиха: — Та й не наспівався я сьогодні досхочу… — І хлопець задумався, бо вже юнацька душа затруїлась трутизною успіху, бо жила ще в нім та солодка хвилина, коли його співу слухали стільки людей.

Задумавшись, хлопчина спинився і аж тепер тільки побачив, що знову стоїть біля цехмайстра жебраків, біля діда Копистки, що юрба круг його сопілок стала ще більша й дудливіша: не тільки малюки, бурсаки, школярі та ремісницькі учні, а й січове та городове козацтво топталось там, а й статечні мирославські майстри.

Михайлик повернувся до діда Копистки, бо хлопцеві притьмом стала потрібна сопілка.

21

Все круг діда Копистки свистіло і дудніло.

Кожен покупець, вибираючи собі розраду, мусив, звісно, подмухати в сопілку, в другу, в третю, дослухаючись, і все бриніло там — і в сопілках, і в душах, і все грало невлад і без пуття, але весело, а дід Копистка раз по раз приказував:

— Щоб не хрипіло, змащуйте сопла.

— Олією, діду? — спитав Михайлик.

— Оливою. З лампадки.

— Що я чув, діду, — звернувся до старого жебрака, підійшовши з братом Омеляном, Тиміш Прудивус, — буцім не кожен зважиться пригубити калинову дудку вашого виробу?

— Чого ж! — посміхнувся дід Варфоломій. — Аби душа чиста.

— А коли не чиста? — непевно спитав Данило Пришийкобиліхвіст.

— Як на сумлінні гріх, — відмовив дідок, — сопілка враз і викаже.

— О?! — озвалось кілька голосів.

І кожен з них бринів інакше.

Одні — цікавістю, інші — подивом, ще інші — страхом.

— Ти хіба не знаєш казки про калинову сопілку? — спитав у Данила співак Омелян, брат Прудивуса, що збирався через кілька годин рушити в дальню путь, до Москви. — Не чув хіба такої казки?

— Це ота, — спитав Михайлик, — де вбила сестра сестру?

— Атож!

— Що на її могилі калина виросла? — з гурту докинув хтось.

— Еге ж, — кивнув Омелько. — А коли вистругали з тої калини сопілку, вона й заквилила, — повів далі стару казку Омелько, бо вславився не тільки піснями, а й казками. — Вона й заспівала: «Ой помалу-малу, чумаченьку, грай, та не врази мого серденька вкрай: мене сестриця з світу згубила, ніж у серденько та й устромила…»

Казка була знайома, та Омелька слухали, а дід Варфоломій заграв тим часом, і жалібна пісня попливла, аж наче й справді забриніли в ній слова забитої сестриці…

— Калинова сопілка, — провадив Омелян, — ходила з рук до рук, аж поки не потрапила до тої, що вбила: «Ой помалу-малу, душогубко, грай…»

До страшної казки приграючи, свистіла дідова сопілка, а людей довкола менше не ставало, бо ж не так і багато на світі поганців, яким від тої казки схотілося б чкурнути геть…

Хто чкурнув, той чкурнув, а Данило Пришийкобиліхвіст таки встояв на місці, а іншим воно було й байдуже, тож і вибирали собі сопілку та й купували по шелягу.

Вибрав калинову й Михайлик, але Копистка, по-батьківському глянувши на незнайомого молодика, прираяв:

— Бери, сину, кленову: при соловейку різана.

— Та й що?

— Веселіша.

— Сількись! — відмовив парубок. — Я зараз такий веселий, що в мене до танцю заграє й калинова, — та й кинув до шапки шеляг.

— Чи, може, тобі кохану привабити тра? — пильно поглянувши на хлопця, спитав старий Копистка.

— Кохану, — просто відповів парубок, навіть не почервонівши.

— То інша річ! Бери калинову…

Вони з мамою рушили б далі, коли б не озвався до діда Омелько, Прудивусів брат:

— Мені також калинову, — та й блиснув зубами, наче ріпу гриз.

— У дорогу? — спитав Копистка. — До Москви?

Омелян кивнув.

— Чи ж дійдеш?

— Немає неможливого для смертних, як сказав Горацій…

— Свою дарую, — урочисто мовив Копистка і простяг молодикові калинову, улюблену, що з нею дід не розлучався років тридцять.

Вона була згори кругла, а далі — гранчаста, ота сопілочка з калиночки, ясенове денце.

Чи не ціле літо колись робив її старий Варфоломій.

Дротиною випалював.

Скельцем чистив.

Клаптем сукна з рудої свитки натирав.

Вперше грав на ній серед ночі — над річкою.

Потім попід стріхою тримав: нехай поповисить, нехай її продує мирославський вітер.

Потім кілька десятків років не розлучався з нею. Нікому й доторкнутись не давав. І ось тепер…

— Візьми, Омельку, — журно мовив старий, дунув востаннє та й віддав до рук хлопцеві.

— Спасибі, — подякував Омелько і тричі, як годилось, поцілувався з Кописткою.

— Вона в мене… той… зачарована.

— А як? — спитав Омелько.

— Сам побачиш…

Попрощавшися з дідом, Омелян і Прудивус уже були рушили далі, та Варфоломій сказав:

— Якщо зразу не слухатиметься, обріж її… чи розмочи… чи підсуши в дорозі.

— Гаразд! — і Омелько вклонився ще раз, і вони, рушаючи, перезирнулися з братом, з мартоплясом отим дурнуватим, з блазнем присусуватим, якого Омелько так любив за добре, за відважне серце і зневажав за все штукарське непотребство, за все горе, за всю ганьбу, заподіяну блюзнірським лицедійством рідному їхньому батенькові, старому гончареві Саливонові…

Коли брати пішли собі, потягла далі свого синочка і наша Явдоха, хоч він уже і принюхувався:

— Ми ж, мамо, й не обідали сьогодні.

— Дарма! — сказала матінка.

— І вчора ж, мамо.

Явдоха суворо мовила:

— Пора до коваля.

— Але ж, мамо…

— До коваля! — і марна річ була б