Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

Звичайно, М. Грушевський і В. Винниченко не випадково розраховували на С. Петлюру – їх погляди, принаймні в той час, в основному співпадали. Симон Васильович в 1917 р. знову заявив про свою належність до українських соціал-демократів. Щоправда, М. Грушевський змушений був констатувати: «…згодом виявилось, що Петлюра являється, може, тактовнішим і поправнішим виданням Міхновського… Але в даний момент сі негативні сторони відходили на другий план перед позитивним здобутком – віддання військового руху під цивільний, соціалістичний напрям».

Очевидно, ці ж фактори виявилися вирішальними і в тому, що «військового урядовця», як іменував С. Петлюру В. Винниченко, було не лише обрано до Українського Генерального військового комітету, але й його головою.

Гадається, небезпідставні і ті міркування в історіографії, згідно з якими лобіювали кандидатуру Симона Петлюри на керівні посади в українському військовому будівництві з початками українізації армії масони (про саме такі методи їх дій пізніше не раз згадував М. Грушевський).

Звісно, все те робилося не так просто. «Своя людина» в Києві стала у пригоді й під час переговорів з військовим міністром Тимчасового уряду масоном О. Керенським, який був рішучим противником створення збройних сил за національною ознакою, і практичної співпраці з командуючим Київською військовою округою масоном К. Оберучевим, і в ході контактів з представниками французьких військових місій, які поспішили в Україну восени 1917 р. і зовсім не випадково мали у своєму складі все тих же «вільних каменярів», і тоді, коли на посаді генерального секретаря військових справ УНР С. Петлюра призначав на відповідальні армійські посади знову-таки масонів. Масонські знайомства навіть полегшили спілкування між С Петлюрою і П. Скоропадським.

Під час формування Генерального Секретаріату в середині червня 1917 р. Симону Васильовичу довірили очолити секретарство з військових справ. Незважаючи на те, що Тимчасовий уряд, домігшись того, щоб Генеральний Секретаріат був його (уряду) місцевим органом, спеціальною інструкцією ліквідував посаду секретаря з військових справ, С. Петлюра розгорнув кипучу, а головне, досить гучну, в чомусь навіть галасливу, діяльність по створенню українських збройних сил.

Загалом це була досить складна і відповідальна робота. З розкладеної колишньої царської армії, насамперед військ Південно-Західного фронту, було практично неможливо сформувати Збройні сили України. До того ж, командний склад фронту чинив всілякі перепони українізації частин. Певну негативну роль у здійсненні українізації намічених частин відіграв відомий червневий 1917 р. наступ частин Південно-Західного фронту на чолі з генералом О. Брусиловим. У кінцевому рахунку він зазнав невдачі, а російські війська втратили більше 150 тис. чоловік. Українські офіцери і солдати, які поверталися на Батьківщину з інших фронтів, несли настрої анархізму і вседозволеності, також були неспроможними створити національне військо. У цей період С. Петлюрі довелося пережити крах ілюзій про готовність солдат-українців захищати українську справу, Українську революцію. Переважна більшість поспішала в Україну (і не приховувала цього) не стільки з національних, скільки з матеріальних причин – встигнути до розподілу поміщицької землі.

Після Жовтневого перевороту в Петрограді, з початком процесу встановлення Радянської влади в Україні найсерйознішу небезпеку для свободи і незалежності українського народу С. Петлюра вбачав у більшовиках, повів з ними непримиренну і рішучу боротьбу. Обраній позиції він не зрадив ніколи – навіть тоді, коли політичні обставини відкривали шляхи до мирного погодження протистояння і на С. Петлюру чинило тиск оточення. Щоправда, деякі коливання в цьому питанні мав і він, але події розвивалися так, що у практичні політичні кроки тимчасові настрої не виливалися.

С. Петлюра в ті місяці дедалі активізує діяльність щодо створення Збройних сил України.

Тимчасом посилились розходження з лідерами Центральної Ради в поглядах на поточну політику. С. Петлюра все частіше наражався на нерозуміння, а відтак виявляв незалежність, відверто конфліктував. Не один раз він говорив про те, що негативні моменти географічного положення України й стратегічної оборони її кордонів висувають перед українським урядом завдання пошуку опори та необхідних зв'язків з великими європейськими державами. В першу чергу мова йшла про країни, що мали певні інтереси на Чорному морі або в його басейні. На відміну від інших членів уряду, в зовнішньополітичному курсі С. Петлюра орієнтувався на держави Антанти, а не австро-німецького блоку. Він розумів, що за роки Першої світової війни в українців зміцніли настрої проти німців, австрійців. У грудні 1917 p. C. Петлюра змушений був залишити посаду генерального секретаря військових справ, став на чолі Українського Гайдамацького коша Слобідської України, якому в дні наступу радянських військ на Київ було наказано боронити Лівобережжя. Маючи під своєю рукою лише кілька сотень «червоних» і «чорних» гайдамаків, посилених загонами Січових стрільців, отаман Коша не зміг хоч якоюсь мірою перешкодити просуванню суперника і з початком повстання проти Центральної Ради 15 січня 1918 р. був відкликаний до Києва. Гайдамаки С. Петлюри виявились основною силою у придушенні повстання, однак не могли нічого вдіяти проти переважних сил муравйовців, що рвались до міста. Власне, і під командою М. Муравйова червоних вояків було не так уже й багато, а військові потенції їх були явно невисокими. Та сили захисників Центральної Ради розтанули просто миттєво. І С. Петлюрі коштувало немалих зусиль, щоб під час відступу до Житомира і Сарн зберегти Гайдамацький кіш як осібну військову одиницю.

Розпочатий у лютому 1918 р. наступ австро-німецьких військ на Україну не міг знайти скільки-небудь серйозного опору з боку червоноармійців. 2 березня окупанти вступили в Київ. Та попереду них увійшов у місто і брав участь у військовому параді на Софїївському майдані С. Петлюра на чолі свого Гайдамацького коша. Навіть найближчі сподвижники отамана вважали це прикрою помилкою вчорашнього противника германофілів, пояснювали такий крок гіпертрофованою амбітністю, прагненням будь-якою ціною вписати своє ім'я в історію. Недалекоглядне, як і в інших випадках, імпульсивне рішення надалі немало зашкодило популярності С. Петлюри, який в очах селян постав як зрадник українського народу.

Що ж до австро-німецьких окупаційних військ, то вони здебільшого прихильно ставились до С. Петлюри. Так, уповноважений начальник команди австрійської армії при Центральній Раді виділив його серед інших тогочасних українських діячів. «Петлюра – український соціал-демократ, ярко національного напрямку, – писав він у спеціальному повідомленні. – Прихильник сильної Центральної влади. Бувший воєнний міністр, опісля головний комендант українських військ. Свого часу редактор часопису у Петрограді. Дуже образований. Приятель Австрії. Тому, що він буває у мойому домі, дивляться на