Читати книгу - "Шлях Абая"

— Рішення це, звичайно, правильне,— сказав він, у роздумі поглядаючи на Абая.— А чи не краще буде про все дальше говорити без будь-яких посередників, таких, як Єсиргеп. Мені здається, правильніше буде обговорити питання на сімейній раді в аулі Оспана-ага, запросивши і наших аксакалів, і всіх трьох удів, і дітей — Аубакира і Пакизат.

Це справді не спадало на думку Абаєві, і він охоче прийняв розумну пораду. Слова Магаша, який поправив його, дуже йому сподобались. А втім, що саме Магаш першим подумав про те, як би не образити і без того засмучених жінок, не здивувало Абая. Чуйність Магаша і його здатність проникати в саму душу людини, вгадувати її стан з найменшого поруху брів, були тими якостями, які особливо любив у ньому батько. І тепер, ласкаво глянувши на невисокого, тендітного юнака, він схвально кивнув йому.

Вирішивши, що розмова про поминки на цьому закінчилася, Магаш заговорив про те, що хвилювало його з самісінького ранку.

— Тату, мені здається, що варто було б обговорити й іншу подію: повістку повітового.— Він глянув на Абіша, наче шукаючи його підтримки, і закінчив: — Може, поговоримо про це зараз?

Абдрахман підтримав його, сказавши, що й він не може зрозуміти, чому батько такий спокійний.

— Може, ви вже прийшли до якогось рішення, тату? — І він очікувально підвів очі на Абая.

Той відразу ж відповів спокійно і рішуче:

— А про віщо ж радитись, що обговорювати? Лист Євгена Петровича показує, що їхати треба. Поїду, зустрінуся з начальством, довідаюсь, в чому мене звинувачують. Якщо можна буде,— зустрінуся з самими наклепниками. Вирішувати тут нема чого, треба їхати.

Почувши це, Магаш просвітлів. Тривога, що мучила його, зникла після цих слів Абая. І решта молодих людей, мовчки ззирнувшись, теж внутрішньо схвалили спокійну твердість Абая.

З його мови було зрозуміло, що він вирішив зустріти небезпеку віч-на-віч і що й цим разом він готувався вийти на сутичку сам, звикнувши до своєї самотності. Видно, сутичка, що мала відбутись і яка молодим людям здавалась такою небезпечною, самого Абая не лякала і не турбувала. Він волів навіть і не говорити про неї з незміцнілою ще молоддю.

Висловивши своє рішення, Абай зробив несподіваний висновок:

— Мабуть, поминки по Оспанові краще буде справити до поїздки в Кара-Молу. Адже до цього цілий місяць.

Абай, певно, не хотів висловлюватись одверто, і кожен зрозумів його слова по-своєму. Найближче до правди був Дармен, який подумав, що Абай до поїздки на допит до начальства хотів зробити так, щоб у Такежана не було будь-якого приводу для нової ворожнечі.

Другого дня у Великій юрті Оспана зібралась його найближча рідня — всі три його вдови, приймаки — Аубакир і Пакизат, брати — Такежан, Абай, Ісхак. З Оспанових племінників старші запросили тільки Абдрахмана.

Після зустрічі в аулі жатаків Абай сьогодні вперше побачився з братами. Але зараз вони наче зовсім забули про ту подію. Ні з виду, ні своєю поведінкою вони й не нагадували про ворожнечу, що виникла між ними і Абаєм. Але що ретельніше приховували вони свої почуття, то недовірливіше дивився на них Абай і все ясніше ставало йому, що вони ховають якісь наміри. Проте він намагався і взнаки не давати, що розуміє це. «Хіба бували вони коли-небудь щирими?» — подумав він і пригадав Оспана. Той хоч любив, хоч ненавидів, а відкривав свої почуття. А з цими своїми братами Абай був наче серед чужих. Та що зробиш: треба обговорювати разом з ними все, що стосується пам’яті Оспана. Абай хотів тільки одного: вирішити всі питання без суперечок, мовчки погоджуючись з ними.

Звичай влаштовувати в перші роковини смерті пишний і урочистий ас останнім часом у цих краях поступово зникав. Навіть не було асу в пам’ять Кунанбая. І хоч багато хто осуджував за це його синів, проте самі теж ні разу не скликали людей на ас у пам’ять своїх померлих родичів.

Такежан, який у своїх потаємних цілях всіляко намагався якнайшвидше справити поминки по Оспанові, краще за інших знав, що ніякого асу не буде. Проте для того, щоб виправдатися перед невістками і в дальшому уникнути звинувачень, що про ас навіть не згадали, він довго пояснював, через що треба зважитися на скромні річні поминки, а не на ас: на такий великий бенкет гостей запрошувати треба за півроку, взимку ж справляти великий ас неможливо — значить, його слід відкласти до весни. Таким чином усі прийшли до рішення влаштувати не багатолюдний ас, а річні поминки і призначити їх через три тижні.

Тут-таки визначили і число запрошуваних та кількість худоби на частування.

Гостей збиралися скликати багато. На думку Такежана та Ісхака, всі іргизбаї були так чи інакше зобов’язані Оспанові і тепер охоче візьмуть участь у витратах на поминки. Було вже домовлено, скільки худоби дасть кожен аул.

Абай і вдови Оспана не заперечували проти цього. Проте Абдрахман не зміг змовчати.

— Чим же тоді ці поминки відрізнятимуться від аса? — запитав він.— І в тому, і в іншому випадку зберуться не самі тільки родичі. Наїде багато людей, нудьгуючи знічев’я. Що для них пам’ять про Оспана-ага? Вони приїдуть добре попоїсти, полупати очима на байгу, на змагання з боротьби. Для них це не поминки, а розвага, вони навіть не думатимуть про померлого, щоб вшанувати його дух, згадати його діла. Може, з ста тільки один подумає про це. А худоби на них піде багато. То чи не краще якось інакше використати цю худобу? З більшою користю, ніж на частування нероб…

Слова Абдрахмаиа не здивували Такежана. Він поблажливо посміхнувся, неначе пробачаючи те, що, виховуючись у росіян, племінник перестав розуміти рідні звичаї.

— Е, любий мій, за таких обставин витрати худоби цілком до речі! Вже якщо й проявляти щедрість, то тільки на поминках. Це й предки наші робили, це і шаріат підтримує.

— У шаріаті говориться, що на поминки запрошують старців та нужденних,— заперечив Абіш.— Що ж спонукає нас напувати кумисом і годувати м’ясом ситих людей, які люблять розважатися? А чи не краще всю цю худобу, яку ви виділяєте на поминки, роздати тим, хто поряд з нами голодує? Отоді ми справді вшануємо пам’ять померлого, люди з вдячністю про нього згадають. І таке поминаиня — не пуста похвальба, не честолюбство, а добро.

— Ну, і кому ж, по-твоєму, роздати цю худобу? — запитав Абай тільки для того, щоб і інші зрозуміли справедливість