Читати книгу - "Шлях Абая"

— Як кому? Хіба мало людей навколо, яких вимучили злидні? Чому не роздати що худобу хоча б жатакам Єрали, підтримати їхнє розорене господарство? Якщо говорити правду, то й самі вони, і батьки, і матері їхні довгий час працювали на нас, були пастухами, слугами, табунниками нашого аулу. Хіба вони не мають права на частку цієї худоби хоча б у нагороду за давню працю? На мою думку, нема нічого поганого в тому, що такі шановні люди, як ви, скористаються з нагоди, щоб допомогти обідраним, змученим і голодним.

Абдрахман говорив хвилюючись, щиро, і слова його несподівано для нього самого були красномовні. Абая вразило й інше: в мові сина він почув голос нового покоління.

Але для його братів Абдрахманові слова звучали дивно. Такежан не збирався сперечатися з «російським вихованцем» і відповів, несхвально посміхнувшись:

— А чого ти турбуєшся за цих жатаків, Абдрахман? Коли пошукати бідняків, то їх знайдеш і в наших аулах. Про них ми подумаємо, це завжди робиться.— І він глянув на Ісхака, чекаючи його підтримки.

Той обмежився тільки коротким зауваженням:

— На милостиню буде виділено потрібну кількість худоби, нема чого про це зараз говорити.

Абай нічим не відгукнувся на слова сина. Але коли, домовившись про все, родичі почали розходитись і Абай пішов разом з Абдрахманом до свого аулу, він обняв його.

— Мені сподобалося те, що ти сказав, Абіш,— почав він.— Твої слова про бідних жатаків — слова правильні. Але скажи мені: що тобі підказало ці думки? Чи це ти вичитав з книг, чи воно підказане справжнім становищем наших жатаків?

— І те й друге, тату. Те, що я читав у книгах, збіглося з тим, що бачив у жатаків.

— А ти був у них? І Даркембая бачив?

— Бачив і розмовляв з ним. Та я і без нього знаю, як живуть жатаки, я часто буваю в їхніх юртах.

— Добре робиш, мій Абіш! А з Даркембаєм розмовляй частіше. Багато з того, про що ми з тобою довідалися з книг, він дізнався з самого життя. Він і гіркого скуштував, і важке тягав — ось звідки його знання. Голова у нього розумна, досвід великий. Розмовляєш з ним і чуєш голос народу.

Абай помовчав і потім з гіркотою сказав:

— Припустімо, ми виділимо якусь кількість худоби і в пам’ять Оспана роздамо жатакам. Звичайно, це було б набагато корисніше, ніж частувати любителів розважитися, про яких ти казав, все-таки кожна така бідна сім’я проживе якийсь час не голодуючи. Але як вони житимуть далі? І що робити із злиднями багатьох тих родин, яким ми не зможемо дати навіть вівці? Адже ж наша допомога буде крихтою, якою не нагодуєш усіх голодних. Добре, що ти подумав про бідних, розорених людей. Але чи не бачиш ти іншого способу допомогти великій масі народу? — І Абай пильно глянув на сина.

— Я ж ще не закінчив учитися…— відповів Абіш, не встигши зібратися з думками.

— Звичайно. Але скоро закінчиш! — перебив Абай.— І я кажу не про самого тебе: адже є й інші молоді люди з наших казахів, які вже закінчили навчання. Я чув, почали з’являтися освічені люди, які вийшли з Каркарали, Омська, Акмолінська, і жигіти Малого Жузу — з Оренбурга, Троїцька. Ви, як перелітні птахи, несете з собою вість про нову епоху. І повинні ви подумати про свій народ, про його тяжку долю зараз, про його майбутнє? Ось про що треба спитати всіх вас, молодих казахів, що дістали російську освіту!

— Не всіх, тату,— заперечив Абдрахман.— Багато цих жигітів, діставши освіту, перестають учитися далі…

— Це вірно,— знову перебив Абай.— Не тільки перестають, але, ставши товмачами, забувають і те, чого їх навчали. Багато з них можуть щонайбільше стати спритними чиновниками. Та, мабуть, краще зовсім нічого не навчатися, ніж стати такими майстрами кляузи і хабара, яких висміював Салтиков-Щедрін.

— Пізнаю ваші слова,— посміхнувся Абіш.— Про це ви писали у вірші «В інтернаті»? Він дуже подобається багатьом нашим казахам, які вчаться в російських школах. Мені розповідали про це і в Омську, і в Семипалатинську.

— Ну от, якщо і вони, і ти сам розумієте мої думки, яку ж дасте відповідь на моє запитання?

— Відповідь може бути тільки одна,— впевнено сказав Абіш.— Кінчимо вчитися — будемо працювати на користь своєму народові.

— А де працювати? В канцелярії повітового? В суді? Хто шукатиме нових шляхів і вказуватиме їх своєму народові? Чи є між вас такі, що, як російські мислителі, думають про народ і живуть тільки для нього?

— Ще нема, тату. Для цього нема у нашій молоді достатніх знань.

— Так, то правда, таких освічених казахів ми ще не бачимо. Якщо я буду батьком, у якого виростуть такі сини, для мене не буде більшої радості.

— У нашому поколінні і я не бачу таких,— сказав Абдрахман.— Але були дві передові і освічені людини з наших казахів. Вони справді могли допомогти народові.

— Кого ти маєш на увазі?

— Один з них — Чокан Валіханов, який помер зовсім молодим двадцять п’ять років тому. А другий — Ібрай Алтинсарин з-під Оренбурга.

Абай чував про Алтинсарина, але про Чокана Валіханова він не знав. І Абіш довго розповідав про нього, згадуючи захоплені відгуки багатьох видатних російських сибірських діячів.

— Я не міг дістати його праць: вони не надруковані,— казав Абіш.— Але від багатьох людей, які його знали, я чув, що ця людина залишила добру спадщину казахському народові. А Ібрай Алтинсарин залишив не тільки книжки. Він навчав казахську молодь у відкритій ним російсько-киргизькій школі, за його прикладом такі школи відкрили й інші. Ці люди справді віддали народові свої знання, присвятили все життя благородній меті!

— Звичайно, прекрасний приклад…— задумливо сказав Абай.— Якби всі наші казахи, які вчаться в містах, повернулися до аулів у степ, це було б початком великої і потрібної справи.

Абдрахман сказав, раптом зважившись:

— Коли хочете, тату, я скажу вам, як би я хотів побудувати своє майбутнє.

Абай мовчки звів на нього очі.

Абіш заговорив про те, як гнітить його військове училище. Змушений вступити до нього всупереч своїй волі, він і не припускав, яка жорстока система виховання у військово-учбових закладах. Вони готують тільки сліпу, бездушну силу для захисту царського трону, в стіни училища не проникає жодна світла думка про народ, всяка критична думка тут душиться. Ось чому Абіш і мрів звільнитися з військової служби одразу, як тільки йому нададуть чин офіцера.

— Я думаю,— казав Абіш,— як мені повернутися сюди, в наш край, сюди, в брали,