Читати книгу - "Історія України-Руси. До року 1340"

Ідея „Руської землї” при тім виступає теж дуже часто 18). Вона, безперечно, жила, і з свого боку невтралїзувала розклад княжого роду на дрібнїйші роди, але, видко, на імперативну силу сеї ідеї не дуже покладали ся в суспільности, і в поміч її, для покріплення, відкликували ся все до княжого братства, до спільности роду 19).

Підсичуваний з полїтично-публїцистичних мотивів, а й сам по собі живучий, родовий принцип, як я сказав, безперечно займав перше місце між чинниками, що нормували відносини князїв між собою. Але він невтралїзував ся й ослабляв ся, стрічаючи ся з рядом иньших принціпів, иньших чинників, про які я згадав уже.

Насамперед сама ідея родового старшинства далеко не була вироблена. Права молодших стриїв усе стрічали ся з претензіями старших братаничів і не завсїди виходили з сих конфлїктів побідно. Я мав уже нагоду згадати, що пізнїйша московська боярська практика виробила собі принцип, що права старшого братанича рівні з правами молодших братів його батька; початки сього погляду мусять сягати давнїйших часів. Правдоподібно, принціп дїдичности в простій лїнїї зміцняв ся з часом. В XI-XII в. старші братаничі, хоч не раз щасливо побивають претензії своїх стриїв, ще не відмовляють їм старшинства: ми бачили вище, що Ізяслав Мстиславич признавав Юрия старшим, хоч і перебив у нього Київ; старшинство стрия Вячеслава він признав ще більш реально, віддавши йому номінально київський стіл. Але молодші стриї й тодї вже мусїли сильно підковувати ся, щоб зреалїзувати свої права на старшинство; инакше нїхто на нього не зважав, як не зважали нпр. на старшинство Володимира Мстиславича. Се все показує, що вже тодї супроти зросту принціпа дїдичности в простій лїнїї, принціп родового старшинства (щоб так сказати — в горизонтальнім напрямі) вже значно ослаб.

Безперечно під впливом того-ж нового принціпу дїдичности робили князї між собою умови, ограничуючи родові права. Вже любецькі постанови (о скільки можемо про них судити) виключили перехід князїв з волости на волость, закріпивши в простій лїнїї за кождою родиною її волость, і від тепер „лЂствичноє восхожденіє'' могло практикувати ся тільки в серединї кождої волости з окрема; тільки київська революція 1113 р. зробила в сїм вилом, обернувши Київщину, а дальшим наслїдком і Переяславщину в bonum nullius, приступне для всїх лїнїй. Але і в серединї поодиноких земель родове колесо, чи пак те „лЂствичноє восхожденіє”, ограничувало ся княжими умовами. Так Мстислав, як каже лїтопись — з інїціативи самого Мономаха, уложив з своїм меньшим братом Ярополком таку умову, що він по собі передасть Київ Мстиславовим синам, а не своїм молодшим братам 20); таким чином Київ мав перейти властиво в спадщину в простій лїнїї. Так Мстиславів внук, Мстислав, з'обовязав свого меньшого брата Ярослава, що він не буде мати по його смерти претензій до його Володимирського стола й полишить його Мстиславовому сину, Романови, і т. и.

Землї-громади також часом стають по сторонї сього новійшого принціпа. Так київська громада обстає за Ізяславом Мстиславичом, потім за його сином Мстиславом і внуком Романом, поминаючи їх стриїв. Так Галичани звертають ся до Івана Ростиславича супроти Володимирка, і т. и.

Але й князї в своїх умовах, а ще частїйше — землї в своїх виборах часом розминали ся зовсїм з усякою спадщинністю, чи родовою чи в простій лїнїї. Так, як ми бачили, Кияни, скинувши Ізяслава Ярославича, настановили Всеслава, а по смерти Сьвятополка закликали Мономаха і сїй молодшій лїнїї хотїли забезпечити дїдичне володїннє в своїй землї. Що до княжих умов, то вистане згадати, як перекидали ся князї волостями за часів Ярополка або Всеволода Ольговича, зовсїм довільно укладаючи собі ріжні комбінації трохи не що року, або пригадати компроміси Рюрика Ростиславича з Ольговичами.

Княжі умови таки найчастїйше мали характер компромісів для полагодженя конфлїктів. Укладаючи їх, князї пильнували головно не стратити своїх прав на старшинство — на лїпші волости в будучности, а по за тим брали волость з чисто матеріального становища. Роман Мстиславич, згоджуючи ся відступити свою волость, котрої забаг собі Всеволод суздальський, казав Рюрику: „а минї натомість даси иньшу волость, або заплатиш за нею грошима, скільки буде варта” 21). Подібно було з Ізяславом Мстиславичом винагорожуючи його за Переяславську волость, передану його стрию Вячеславу, Ярополк дав Ізяславу контрібуцію з волостей Мономаховичів: „дани печерьскыЂ и отъ Смолиньска даръ” 22), як доплату до лихшої волости, яку він діставав тепер.

Громади, вибираючи князїв і умовляючи ся з ними, зовсїм не зважали на княжі рахунки старшинства та їх умови, маючи на метї здобути собі певну симпатичну особу, або надати виключне володїннє в своїй землї певній лїнїї. Князї певно з коса дивили ся на се мішаннє громади, що псувало їх рахунки. Коли громада скидала готового вже князя, такий князь не раз, при спроможности, трактував громаду як бунтівників ріжними репресіями. Але таки се право громади — закликати до себе князя, до певної міри признавало ся серед князїв. Нпр. виправдуючись перед Юриєм в тім, що був закликав його на київський стіл, а натомість сам сїв у Київі, Ізяслав Давидович казав: „хиба я сам сїв у Київі? посадили мене Кияни!” 23).

Нарештї родові рахунки нарушували ся й силоміць, оружною війною, самими князями, хоч то треба сказати, що переважна більшість тих війн і „котор” власне була наслїдком конфлїктів ріжних родових рахунків та всяких ”історичних прав”. Так боротьба Мономаховичів і Ольговичів, що наповнює собою історію сих часів, була наслїдком бажання Мономаховичів виключити Ольговичів від київського стола і задержати його виключно в своїм володїнню, як отчину Мономаха по його виборі 1113 р., тим часом як Ольговичі не признають такого отчинного характеру за київським столом. Меньш довга, але ще тяжша боротьба Мстиславичів з суздальськими стриями виходила з бажання Мстиславових потомків виключити сих стриїв від київської волости наслїдком Мономахового тестаменту, тим часом як суздальська лїнїя нїяк не хоче вирікти ся своїх прав родового старшинства, і т. и.

Ограничуваний і порушуваний усїми отсими чинниками і моментами, родовий принціп, очевидно, тільки по части міг нормувати подїл столів, і тому то реальне старшинство не завсїди стояло в згодї з дїйсним родовим старшинством. Але я ще раз мушу піднести, що при всїм тім родовий принціп признавав ся князями, навіть тодї, як вони розминали ся з ним (пор. нпр. вище подані слова Ізяслава Мстиславича про