Читати книгу - "Північне сяйво"

— Учитель, — повторив він, — учитель… Так, я можу вчити. Дайте мені гарного учня — і я запалю вогонь в його мозку!

— Оскільки ваше знання не повинно просто зникнути, — підбадьорюючи його, вела Ліра далі, — його потрібно передати, щоб люди вас запам'ятали.

— Так, — сказав він серйозно, киваючи головою. — Ти дуже прониклива, дитино. Як тебе звати?

— Ліра, — знову повторила вона. — Ви можете розказати мені про ведмедів?

— Ведмеді… — сказав він із сумнівом.

— Я насправді хочу знати все про космологію, і про Пил, і все таке інше, але я не достатньо розумна для цього. Вам потрібні справді талановиті учні, щоб це вивчати. Але я можу зрозуміти все про ведмедів. Ви можете передати мені знання про них. Просто зараз. У нас буде щось на зразок практики, а потім, мабуть, можна перейти до Пилу.

— Так, — сказав він, — так, мені здається, ти маєш рацію. Існує зв'язок між мікрокосмом та макрокосмом! Зірки живі, дитино. Ти знала це? Все, що поза цим світом, живе! Існують великі цілі! Всесвіт повен намірів, розумієш?

Все відбувається з якоюсь метою. Твоя мета — нагадати мені про це. Добре, добре, у відчаї'я забув. Добре! Відмінно, моя дитино!

— Отже, ви бачили короля? Йофура Рекнісона?

— Так. О, так. Я приїхав сюди на його запрошення, розумієш. Він хотів заснувати університет. Він хотів зробити мене проректором. Він був би під наглядом Королівського Арктичного Товариства, так! А цей мерзотник Трелані! Ха!

— Що трапилося?

— Мене зрадили підступні чоловіки. Серед них, звичайно, Трелані. Він був тут, розумієш. У Свольбарді. Поширював брехню про мою кваліфікацію. Негідник! Шахрай! Хто винайшов останній доказ гіпотези Бернарда-Стока, га? Еге? Так, Сантелія, ось хто. Трелані не міг змиритися з цим. Брехав за моєю спиною. Йофур Рекнісон кинув мене сюди. Я вийду одного дня, от побачиш. Я буду проректором, о, так. Нехай тоді Трелані благає про милість! Нехай тоді комітет видавництва Королівського Арктичного Товариства спробує недооцінити мій внесок! Ха! Я на всіх них знайду управу!

— Мені здається, що Йорик Бернісон вам повірить, коли повернеться, — сказала Ліра.

— Йорик Бернісон? Його не варто чекати. Він ніколи не повернеться.

— Він уже в дорозі.

— Тоді вони вб'ють його. Він не ведмідь, розумієш. Він вигнанець. Як я. Усунутий, розумієш. Він не має ніяких прав та привілеїв як ведмідь.

— Будемо сподіватися, що Йорик Бернісон повернеться, — продовжувала Ліра. — Будемо сподіватися, він викличе Йофура Рекнісона на бій…

— О, вони цього не дозволять, — сказав професор рішуче. — Йофур ніколи не спуститься до того, щоб визнати право Йорика Бернісона битися з ним. Він не має права. Йорик може бути зараз тюленем або моржем, але не ведмедем. Чи ще гірше: татарином чи скролінгом. Вони не будуть битися з ним благородно, як з ведмедем, вони вб'ють його з вогнеметів, лише він наблизиться. Немає ніякої надії. На жаль.

— О, — сказала Ліра, відчуваючи розпач глибоко у грудях. — А щодо інших в'язнів ведмедів? Ви знаєте, де вони їх тримають?

— Інші в'язні?

— Наприклад… Лорд Ізраель.

Раптом поведінка професора повністю змінилася. Він зіщулився та притиснувся до стіни, із страхом хитаючи головою.

— Чшш! Тихо! Вони почують тебе! — прошепотів він.

— Чому не можна згадувати лорда Ізраеля?

— Заборонено! Дуже небезпечно! Йофур Рекнісон не дозволяє про нього згадувати.

— Чому? — запитала Ліра, підходячи до нього й говорячи пошепки, щоб не турбувати.

— Тримати лорда Ізраеля в полоні наказано Йофуру Облатковим братством, — прошепотів старий. — Сама пані Кольтер приїздила сюди, щоб побачити Йофура та призначити йому будь-яку винагороду, якщо він стане тримати його тут. Я про це знаю, розумієш, тому що в той час я був сам у добрих стосунках з Йофуром. Я зустрічався з пані Кольтер! Так. Мавдовгу розмову з нею. Йофур утратив розум через неї. Не міг припинити говорити про неї. Зробив би для неї будь-що. Якби вона схотіла, щоб лорда Ізраеля тримали за сотні миль, так би і сталося. Все заради пані Кольтер, все. Він збирається назвати свою столицю на її честь, ти це знала?

— Отже, він не дозволяє нікому бачитися з лордом Ізраелем?

— Ні! Ніколи! Але він також боїться лорда Ізраеля, розумієш? Йофур грає в складну гру. Але він розумний. Він зробив те, що вони обоє хотіли. Він тримає лорда Ізраеля в ізоляції, щоб задовольнити пані Кольтер, і дозволяє лорду Ізраелю користуватися будь-яким знаряддям, яке йому потрібне, щоб задовольнити його. Така рівновага довго не втримається. Вона нетривала. Задоволення обох боків. Так? Хвильова функція цієї ситуації незабаром не буде спрацьовувати. Я знаю це з компетентних джерел.

— Справді? — запитала Ліра, але її думки були далеко, вона жваво обмірковувала те, що він тільки-но розказав їй.

— Так. Мій деймон язиком відчуває ймовірність, розумієш?

— Так. Мій також. Коли вони нас годуватимуть, професоре?

— Годуватимуть?

— Вони повинні хоч інколи давати нам їжу, щоб ми не вмерли з голоду. Тут є кістки на підлозі. Здається, це кістки тюленя, чи не так?

— Тюленя… Я не знаю. Мабуть.

Ліра підвелася і, тримаючись за стіну, пройшла до дверей. На них, звичайно, не було ручки чи якоїсь шпарини, вони були так щільно підігнані згори та знизу, що навіть світло не проникало всередину. Вона притиснулася до них вухом, але нічого не почула. За її спиною старий щось бурмотів сам до себе. Вона чула, як загуркотів його ланцюг, коли він втомлено повернувся на інший бік і невдовзі захропів.

Вона пройшла назад до лави. Пантелеймон, втомившись випромінювати світло, обернувся на кажана, літав навкруги, тихо попискуючи, а Ліра сиділа та гризла ніготь.

Зовсім несподівано для себе вона пригадала, про що так давно говорив пальмеріанознавець у вітальні. Щось не давало їй спокою відтоді, як Йорик Бернісон згадав ім'я Йофура, і тепер-вона ясно це пригадала: чого хотів

Йофур Рекнісон найбільше за все, сказав професор Трелані, — це деймона.

Звичайно, вона не зрозуміла, що він тоді мав на увазі, бо він говорив про panserbjome, замість того, щоб вживати англійське слово. Отже, вона не знала, що він говорить про ведмедів, і гадки не мала, що Йофур Рекнісон був не людиною. А в людини мав бути деймон, отже, це було позбавлено будь-якого сенсу.

Але зараз все ясно. Все, що вона почула про короля ведмедів, зводилося до одного — могутній Йофур Рекні-сон нічого не хотів, крім того, щоб бути людиною та мати власного деймона.

І коли вона подумала про це, в її голові склався план — спосіб змусити Йофура Рекнісона робити те, що за