Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Ставлення до антипольських виступів українських політиків та громадських діячів було аж ніяк не однозначним. З української і польської підпільної документації відомо, що УПА («Поліська січ») на чолі з Т. Боровцем-Бульбою не мала на меті вести повномасштабну боротьбу проти поляків.

Самі поляки пояснювали це тим, що у війську Боровця був значний відсоток радянських українців, у яких не було ворожого ставлення до польського населення. Проте ймовірно, що вже тоді від Боровця відокремилися якісь групи (у звітах місцевих керівників АК серед таких згадується, зокрема, «банда Крука»), які потрапили під вплив ОУН і започаткували антипольські виступи[434].

Сам Т. Боровець-Бульба у звітах воєнного періоду згадував про власні наміри, спрямовані навіть на налагодження взаємин з поляками та об’днання зусиль проти спільних ворогів, які, втім, на його думку, були зведені на ніщо антипольською акцією бандерівців, що розпочалася навесні 1943 р.[435].

22 лютого і 9 квітня 1943 р. між Головною командою УПА («Поліська Січ») і військовими представниками ОУН Бандери відбулися ділові переговори з приводу створення єдиної української збройної сили. У польських документах лише згадується про факт таких переговорів[436]. Натомість у добре відомій дослідникам цієї проблематики праці «Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 р.» її автор, колишній діяч ОУН(М) П. Балєй, стверджує, що під час квітневих розмов представник «урядуючого» провідника ОУН(Б) М. Лебедя поручник «Сонар» (В. Івахів) зробив Боровцю пропозицію щодо очищення всієї повстанської території від польського населення, яке скрізь шкодило українській справі через провокаційну роботу польських урядовців у німецьких установах та масову підтримку польськими селянами більшовицької партизанки[437].

Відомо, що Т. Боровець-Бульба з цим не погодився, оскільки вважав, що за ворожі польські акти слід карати тільки винних, а не все населення. Він звернувся з відкритим листом до членів проводу ОУН(Б), в якому зазначав: «Вже в часи переговорів замість провадити акцію по спільно наміченій лінії військові відділи ОУН під маркою УПА та ще й нібито з наказу Бульби заходилися винищувати ганебним способом цивільне польське населення та інші національні меншини... Чи правдивий революціонер-державник може підпорядкуватися проводові партії, яка починає будову держави від вирізування національних меншин та безглуздого палення їх осель? Україна має грізніших ворогів, ніж поляки. Кожна дитина знає, що винищенням кількасот поляків в деяких областях не зліквідується польської небезпеки для України. Польський народ все одно існує, і як довго він буде в тій же неволі, що ми, так довго силою обставин він буде не ворогом нашим, а союзником. Які заміри можуть мати поляки супроти нас в майбутньому і як уложаться наші взаємовідносини — це інша річ. Сьогодні замість різатися взаємно ми мусимо монтувати один революційний фронт всіх поневолених народів проти окупантів, а не відкривати собі зайвих фронтів»[438].

Один з українських дослідників діяльності УПА («Поліська січ») А. Жуківський навіть вважає, що саме винищення польського населення бандерівськими формуваннями, що перебрали назву УПА, змусило отамана відмовитися від цієї назви, щоб таким чином відмежуватися від подібних дій[439]. У червні 1943 р. Боровець публічно засудив мордування поляків і звернувся до представників волинської Делегатури польського емігрантського уряду з пропозицією про співпрацю[440].

З публічним осудом антипольських акцій виступив наприкінці квітня 1943 р. Український волинський комітет, до складу якого входили прихильники колишньої ундовсько-петлюрівської спілки. У часописі «Шлях» вони опублікували заяву, в якій стверджували, що організація антипольських виступів є справою рук винятково більшовиків. Мордування поляків неофіційно засудили львівські бандерівці[441].

На Волині, а незабаром і в Галичині впродовж 1943 р. з’явиться чимало звернень до місцевого населення за підписом різних українських організацій і політичних діячів із закликом не піддаватися на антипольську агітацію. З огляду на те що ці звернення, з одного боку, значно доповнюють наші уявлення про українсько-польський міжнаціональний конфлікт, а з іншого — демонструють, наскільки різноплановим був підхід українських політичних сил до проблеми суперечностей між обома народами, а водночас і до національно-визвольної боротьби українського народу загалом, вважаємо за потрібне деякі з них частково зацитувати.

У зверненні до українців Крайового комітету співпраці з «альянтами» зазначалося: «...ОУН підмовляє Вас, щоб Ви, не очікуючи нізвідки допомоги, самі виступили б до боротьби за Українську державу. А чи Ви знаєте, з ким то буде боротьба? Не тільки з більшовиками, але і з мадярами, румунами, поляками, а може бути, теж і з відступаючими німцями... Провідники ОУН між собою і до довірених людей говорять відкрито, що боротьба буде програна, але треба її підняти, щоб наступним українським поколінням дати нові зразки героїв, що загинули за Україну. Отже, наші молоді люди масами загинуть. України з того не вийде, а тільки по літах будемо святити нові річниці програних боїв, як сьогодні святимо Крути і Базар.

...Україну можемо осягнути тільки в оперті на сильних союзників. Такими союзниками можуть сьогодні для нас бути тільки Англія і Америка... Отже, треба всіма силами старатися