Читати книгу - "Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)"

Проте він підкреслював, що в українському середовищі був значний відсоток інтелігенції й освічених селян, які намагалися протидіяти нападам на поляків та виступали за співпрацю з ними. Ці елементи зосереджувалися навколо створеного нещодавно Українського волинського комітету (УВК). Однак через організаційну слабкість і брак авторитету вони не становили тієї сили, яка змогла б відіграти якусь поважну роль у волинських подіях[429].

Аналізуючи цей звіт, не можна не зробити кілька висновків. По-перше, згідно з документом, антипольські виступи набули масового характеру у лютому — березні 1943 р., тоді як насправді це радше трапилося у квітні.

По-друге, почалися вони на території Сарненського, Костопільського та інших районів східної Волині, де вже з кінця 1942 р. достатньо розбудованою й активно діючою була УПА («Поліська січ») на чолі з Т. Боровцем-Бульбою.

По-третє, як з’ясували для себе місцеві польські підпільні керівники, а це, між іншим, відповідало дійсному стану речей, «українська» поліція на Волині була однією з форм конспіративної мережі ОУН (додамо, що не ОУН загалом, а саме бандерівців). Коли про це також дізналися німці, вони почали її роззброювати. Надзвичайно правдоподібну інтерпретацію причин дезертирства українців з німецької поліції та втечі у ліс запропонував один з провідних польських дослідників цієї проблематики Г. Мотика. У Національному архіві Республіки Білорусь він натрапив на звіт командира одного з радянських партизанських угруповань А. Бринського, у якому той повідомляв, як йому вдалося завдати дошкульного удару німецькій окупаційній адміністрації на Волині, спровокувавши німців своїми діями у чотирьох районах на арешти та розстріли українців-поліцаїв, а зрештою і на втечу останніх до лісу[430].

По-четверте, колишні українські поліцаї — втікачі з німецької служби, а також українська молодь, що приєдналася до них через те, що їй загрожувало вивезення на примусові роботи до Рейху, склали основний контингент тих боївок чи загонів, які з кінця березня — початку квітня розпочали у східних районах Волині масові антипольські виступи.

По-п’яте, керівництво польського підпілля визнавало, що українські збройні загони користувалися міцною підтримкою переважної більшості місцевої української людності. Причину цього, за повідомленням, наприклад, періодичного друкованого органу політичного представництва польського емігрантського уряду на окупованих територіях «Наші землі східні», поляки вбачали у прагненні місцевих українських селян скористатися ситуацією і відібрати у своїх польських сусідів разом з їхнім життям майно та землю[431].

І справді, причину підтримки населенням дій командування УПА на Волині слід пояснювати, окрім іншого, також земельною політикою, яку воно проводило, розподіляючи відібрані в поляків ділянки поміж українських селян (декрет УПА від 15 серпня 1943 р.). Зважаючи на існуючі від довгого часу складнощі з отриманням українцями тут землі, подібна політика не могла не знаходити прихильного відгуку з їхнього боку. Поза сумнівом, саме підтримка УПА цивільною українською людністю, озброєною косами, вилами, сокирами, ножами, і надала вбивствам на Волині масовості та особливо жорстокого характеру.

По-шосте, спочатку українські збройні загони знаходилися під командуванням бандерівців і за їхнім наказом розпочали антипольські напади. Надалі ці загони діяли за власним сценарієм. Останнє твердження можна розуміти таким чином, що антипольські виступи українських селян на Волині треба було лише зініціювати, а у подальшому українська цивільна людність, можливо, тільки за підтримки кількох озброєних представників УПА проводила їх самостійно. До речі, в матеріалах ОУН(Б) і УПА міститься чимало звітів командирів різного рівня, в яких ідеться про нібито цілком самостійні напади українського населення, озброєного лише косами і вилами, на польські колонії та спалення польських забудов.

Представник польського уряду зазначав також, що до нападів на поляків українців підштовхнули обидва окупанти. Хоча в інших документах діячі Делегатури стверджували, що ворожнеча між поляками й українцями є настільки великою, що її не треба було зайвий раз розпалювати[432].

Зрештою, підкреслював К. Банах, ні бандерівці, ні більшовики і, додамо, ні німці, незважаючи на зусилля, були не спроможні зупинити антипольську акцію, до якої самі підштовхнули українські маси. Ті українські політичні діячі, що намагалися протидіяти цій акції, не були впливовими в українському середовищі Волині. Щодо зусиль у цьому напрямку командування УПА, радянських партизанів і місцевих німецьких гебітскомісарів, то навряд чи вони були достатніми.

У звітах працівників із так званого Східного бюро департаменту внутрішніх справ центральної (варшавської) Делегатури польського уряду про ситуацію на Волині, що датуються 1944 р., знову підкреслювалася думка про те, що відповідальність за організацію антипольських акцій несуть, насамперед, «ради». Мордування поляків у найжахливіший спосіб відбувалося саме на територіях, де напередодні війни значний вплив мали комуністи. «Упродовж двадцятидвохмісячного періоду окупації радянські органи свідомо намагалися представити в очах місцевої людності Польщу і поляків у негативному світлі», завдяки чому створили атмосферу, коли стали можливі всілякі антипольські ексцеси. Саме «ради виховали українську молодь у потрібному їм дусі, сформували з неї міліцію, яка під час гітлерівської окупації майже у повному складі вступила до лав німецької поліції і незабаром стала головним знаряддям в організації антипольських виступів».

Анархії на Волині сприяла також діяльність більшовицьких диверсійних груп. На думку польських діячів, значний відсоток «банд» знаходився під їхнім впливом, а можливо, і під їхнім безпосереднім командуванням. «Утримування стану анархії в тилу німецьких військ відповідало винятково інтересам Москви». Другим елементом, який спричинив «волинські злочини», працівники Делегатури польського уряду називали українських націоналістів, третім — німців.

Слід також зазначити, що дуже часто в документах польського підпілля можна відшукати твердження про те, що «волинські події» відбувалися в умовах цілковитого безладдя, яке сприяло виявленню найгірших людських інстинктів і дало змогу добре себе