Читати книгу - "Все буде добре"

– Ні, я… Просто шукав однолітків. Не американців.

– То чого не заходив? Ми не кусаємось, – усміхнувся хлопець.

Сашко ніяково знизав плечима. Чомусь після того, як полтавчанин сказав це вголос, воно перестало бути страшним. Хлопець підвівся:

– Ходи, я познайомлю тебе з нашими. Мене Русланом звати, до речі. Руслан Лузенко.

– Саша Шипалко.

Вони потиснули руки, і в пам’яті знову виринула Бистриця. Десь так вони познайомились із Антоном. Легко, невимушено, просто. І, минаючи вивіску «Гімназія ім. Лесі Українки», Сашко подумав, що, може, це стане для нього новим острівком нового життя, як колись стало далеке село. І все знову буде добре. Але вже тоді життя давало зрозуміти: не можна залишатись на одному місці, ховатися за мріями та словами. Потрібно рухатись, боротись і найголовніше – уміти тримати удар. Особливо, коли нові друзі стають ворогами.

Руслан ходив на секцію з боротьби, його кулаки були міцними, як камінь. Сашко ледь не втратив свідомість від першого ж удару. Щось хруснуло, світ похитнувся, а наступної миті хлопець уже лежав на холодному асфальті та бачив, як небо, наче пазл, то розкладається на частини, то знову збирається в одне ціле. У голові шуміло море, і він не одразу розібрав слова за розміреним шумом хвиль. Калейдоскоп неба змінився калейдоскопом облич, хтось схопив його за барки й ривком поставив на ноги. Ззаду Сашка притримували за плечі: чи щоб не впав, а може, щоб і не втік. Перед ним стояв розлючений Руслан, і його червоне обличчя пашіло від гніву:

– То тепер до вас вербують навіть дітей, так? Щоб легше входити в довіру? Щоб не запідозрили, так?

Сашко дивився, як відкривається-закривається рот, чув слова, однак не міг зрозуміти їхнього значення. Труднощі перекладу чи наслідок удару?

– Бачу, ти весь у свого сраного батька. І якщо думаєш, що ми тут терпітимемо тебе…

Сашко здригнувся, і все його тіло напружилось.

– Що ти сказав?

– Я сказав, що ми не боїмося тебе…

– Ні. Що ти сказав про мого батька?

Руслан вороже посміхнувся:

– Про твого батька, який лиже сраки? Якому подобається знущатися з інших? Того боягуза, який…

– Мій батько не боягуз! – Сашко вирвався і встиг ударити Руслана, перш ніж йому знову скрутили за спиною руки.

– Слабак, – зневажливо кинув Руслан, торкаючись язиком розбитої губи. – І батько твій слабак. Не боягуз, кажеш? Тоді чого він підіслав тебе, щоби втертись до нас у довіру?

– Ніхто мене не підсилав! Та й не хотів я з вами спілкуватись. Я просто сидів на лавочці і… – сльози підступили до горла. – Ти сам підійшов до мене!

– Це був розумний хід, визнаю. Привернути мою увагу, щоб я сам тебе запросив. А потім і в родину привів, – Руслан сплюнув кров. – Але хоч ви й утекли в Америку, тут твоє прізвище всім відоме. Адже ми все життя тікаємо від таких, як ти.

– Та що не так із моїм прізвищем?! – вигукнув Сашко, і в голові виринула фраза, яку сказала Катруся при знайомстві: «Ти – городський». Він змінював села й країни, але в кожній новій «Бистриці» він буде «городським» – не таким, як усі.

– Що не так із твоїм прізвищем? – Руслан реготнув. – Хороше прізвище як на працівника КДБ. Легке, українське. Але в цій країні багато людей, чиї сім’ї зруйнував твій батько. І ми не дамо вам, виродкам, руйнувати їх надалі.

Слідом за словами прилетів удар. Сильний і болючий. І невідомо, що боліло більше – переламаний ніс чи усвідомлення того, що на ньому лежить тавро, яке він не в змозі зняти.

Їх розборонив сторож, котрий випадково визирнув у вікно. Він же викликав поліцію. Сашка відвезли до лікарні, що трапилося з Русланом, він так і не дізнався. Батько цілими днями сидів біля його ліжка, періодично роблячи якісь телефонні дзвінки. Часом читав, часом мовчки дивився за вікно, часом говорив, але Сашко не пам’ятав, що. Йому діагностували струс мозку, перелом носа, тріснуте ребро та кілька вивихів.

Процес лікування минув успішно, нью-йоркські лікарі не залишили по собі жодного шраму. Батько так ніколи й не спитав, що тоді трапилось, наче знав чи здогадувався. Сашко ж раптом зрозумів, що не хоче знати правди та її справжнього значення для нього. Адже тоді йому доведеться якось на це реагувати. А вибивати опору з-під ніг єдиної людини, яка для нього щось важила в невідомій країні, він не хотів.

Однак вона вислизнула самотужки.

Прийшов дев’яносто другий рік. Радянський Союз перестав існувати, і «Залізна завіса» впала за непотрібності. Зникли поділи на «них» і «нас», зникла необхідність приховувати свою приналежність і відповідати за дії комуністичної імперії. Нарешті можна було вдихнути на повні груди. І нарешті можна було повернутися до Львова, у щойно створену незалежну Україну, і разом із нею почати все спочатку. Почати все правильно.

Але вони не повернулись.

Сашко часто сперечався з батьком стосовно цього питання, але все було марно. Гордій Шипалко залишався непохитним:

– Україна – це нове формування. І, як усі нові утворення, воно наповнене хаосом та непідтвердженим оптимізмом. При грамотному керуванні з цього коктейлю могло б вийти щось путнє, але найближчі двадцять років це буде хіба коктейль Молотова.

Зрештою,