Читати книгу - "Все буде добре"

Найкращим рішенням було знайти роботу, заробити стільки, скільки треба, і полетіти в Україну, але йти на роботу офіціантом чи барменом Сашко не хотів. Не той рівень. Існував другий, найшвидший варіант: узяти гроші в батька. Оскільки Гордій не підтримував потяг сина до Батьківщини, хлопець вирішив узяти необхідну суму самотужки. Він знав, що бажане можна знайти в кабінеті, тож, дочекавшись, коли батько поїде у справах, хлопець вирушив на пошуки.

Кілька років тому вони купили квартиру майже в центрі Нью-Йорка, і Гордій Шипалко перепланував її на власний смак. Окрема кухня, де вони обов’язково снідали та вечеряли. Вітальня з великим телевізором для сина, а згодом – для поля з міні-гольфом. І окрема кімната-кабінет із великим столом, за яким Гордій переважно працював, та диваном, на якому він переважно спав. Тут же стояв маленький холодильник, де в основному прохолоджувалися кілька пляшок мінеральної води.

Сашко ніколи нікого не грабував, однак у той момент відчував себе справжнім злодієм. Він одягнув рукавички, щоб не залишати відбитків пальців, та замотав півобличчя шарфом, наче його могли побачити камери спостереження. Він розумів, що так привертає більше уваги, аніж уникає її, однак у кабінеті завжди були опущені жалюзі, тому ніхто не спостерігав за цим маскарадом.

Сейф знайшовся досить швидко – як і у всіх фільмах, він виявився за абстрактною картиною. Однак які б цифри не підставляв Сашко, комбінація не підходила. Зрештою, він кинув цю справу. Його батько був достатньо розумним, щоб не залишати шифри й підказки на видних місцях, однак і достатньо безтурботним, щоб забувати невеликі суми грошей на холодильнику чи в столі. За останню думку Сашко й ухопився.

Верхня шухляда дубового стола була зачиненою, однак ключ швидко знайшовся серед безладу ручок. Гордій любив ховати речі на видних місцях. Та в шухляді не було грошей. Лише якісь документи, марковані «Проба-2», скинуті на купу гаванські сигари та значок у формі меча на щиті та гравіюванням «КГБ СССР». Колись він знайшов схожий на горищі свого львівського будинку, навіть похвалився Кості Писарчуку, батьковому товаришеві, ще до того, як їхню родину «забрали інопланетяни». Зараз хлопець припускав, що це таємне зникнення цілої родини мало більш приземлене походження. Сашко кілька хвилин оглядав значок, не розуміючи, як така залізячка могла псувати людські життя. Потім поклав його на місце, закрив першу шухляду й відсунув другу. Там лежали гроші. Чотири тисячі доларів новенькими купюрами по сто і двісті. Сашко взяв їх до рук, фізично відчуваючи таку ж владу та хаос, як від значка з гравіюванням «КГБ СССР». Хвилювання зникло. І якщо кілька хвилин тому його мучили сумніви, то зараз вони розвіялися. Відсутність цих грошей Гордій Шипалко навіть не відчує. А для Сашка це був хороший старт. Батько зруйнував йому життя, що ж, він може допомогти з налагодженням нового. У новій країні. Без тягаря минулого. З тими, хто чекає на нього.

Якби він зачинив шухляду й пішов, можливо, історія мала б щасливий фінал. У душі хлопця жив дитячий романтизм, який захищав його, наповнював запалом. І якби він узяв гроші й пішов, хтозна, можливо, цей запал допоміг би йому знайти себе, зробити все так, як він планував. Якби він пішов… Натомість Сашко відчинив останню шухляду.

Вона була вщент забита листами. Його листами, які так ніколи й не були надіслані. Усі його емоції, усі думки – усе це було акуратно розгорнуто й складено на купку. Гордій читав листи, підкреслював червоним деякі слова та речення й ховав до шухляди. Раптом усе стало на свої місця. Ось чому йому не відписували. Бо не було на що відписувати. Сашко глянув глибше – і від наступної знахідки йому перехопило подих. Цинізм його батька перейшов усі межі. Невже Гордій Шипалко насправді був ТАКИМ?

Біля дальньої стінки шухляди лежала ще одна пачка листів. Від мами, від бабусі, від Антона з Марічкою, від Катрусі, навіть від Іллі, його львівського сусіда. Невідомо, де і як вони отримали його адресу, але вони писали про Львів і про Бистрицю, про курей і про погоду. Про те, як важко їм без Сашка, з надією, що йому теж важко без них. Розповідали про свої мрії та переживання – і відправляли за океан, у невідоме. Не знаючи, що ці слова ніколи не дійдуть до адресата.

Останній лист був від Антона. Написаний із докором і переживанням. На нього Гордій підготував відповідь. Сашко читав «свого» листа – і його здивуванню не було меж. Слова, будова речення, використання зворотів, навіть почерк – усе було таким знайомим. А от зміст… Сашко ніколи б не написав такого своєму другові! Він висипав уміст шухляди на килим і почав уважно розглядати рівні рядочки. Його підозри підтвердились. Кожен лист з України ряснів червоним підкресленням, виділяючи окремі слова та змісти. І на кожен лист була підготовлена відповідь, написана «рукою» Сашка. Але це були чернетки, у яких Гордій тренував почерк і стиль написання. Чи існували оригінали, які вирушали додому, – невідомо.

Раптом Сашко зрозумів. В Україні його ніхто не чекає. Ні у Львові, ні в Бистриці, ні навіть у рідній квартирі. Гордій спалив усі мости, і попіл рознесло над океаном. Хотів Сашко цього чи ні, але тепер Нью-Йорк був його новим домом. Єдиним домом.

Які в нього тоді були варіанти? Олександр Шипалко любив розмірковувати на цю тему. Можливо, щоб виправдати свої дії, можливо – щоб зрозуміти, чому все зайшло так далеко. Чи усвідомлюємо ми, до яких наслідків призводять наші вчинки? Звісно, що ні. Ми робимо те, що робимо, тому що в певний період часу вважаємо такі дії правильними. Навіть якщо вони такими не є.