Читати книгу - "Все буде добре"

Сашко знав, що робить неправильно, але тоді все навколо здавалося неправильним. У Бистриці бабуся розповідала про Бога, який наглядає за всіма, винагороджує праведників і карає грішників. От тільки насправді не існувало ніякого Бога. Люди карали самі себе, і самі ж винагороджували. Люди були і катами, і рятівниками, часто настільки плутаючись у цих ролях, що катували тих, кого любили, і дарували прощення тим, хто був цього не гідний. Зараз Олександр Шипалко упевненився у цій думці, але зародилася вона саме тоді, десятки років тому, у кабінеті його батька, який стискав горло власному синові, думаючи, що рятує його. І син зрозумів, що ніхто йому не допоможе, ніхто не порятує від цього Спасителя. Ніхто, крім нього самого.

Сашко нічого не сказав батькові. Поклав назад листи та гроші. Повернув усі речі на свої місця та вийшов із кабінету. У той день його дитячий романтизм розбився об стіну дорослої реальності. У той день Сашко став Олександром.

Клацання дверного замка витягнуло чоловіка зі спогадів. Олександр повернувся на звук, якраз щоб зустрітись поглядом із привабливою брюнеткою в довгому темному пальті. На секунду її брови здійнялись у здивуванні, але наступної миті повні губи розтягнулись у привітній усмішці.

– O! Привіт. Ти рано, – Мері розстібнула пальто й підійшла. – Як завжди, зрештою.

Її англійська відрізнялась від вимови інших американців. Граматично правильна, з усіма буквами та наголосами. Це виклика`ло захоплення. І одразу відповідало на питання, хто більшу частину свого життя провів у Великобританії.

– Мені подобається цей краєвид. – Олександр кивнув у бік Нью-Йорка за вікном. – Він наповнює мене впевненістю.

– Ти щасливчик. Це місце вганяє мене в депресію. – Жінка зняла верхній одяг та поклала його на стілець поруч. – Я щиро сподіваюсь, що одного разу зможу показати фак цій клініці.

– Можливо, це трапиться сьогодні?

Мері усміхнулась:

– Це було б класно.

Мері Еґарт – єдина й улюблена донька Чарльза Оґюста Еґарта, генерального директора корпорації «Альвеа». Приваблива брюнетка його віку з такими ж проблемами. Вона чимось нагадувала Марічку, саме ту дівчинку з Бистриці, а не жінку, що чекала (або й не чекала) його у Львові. Вони зустрічались раз на рік у цьому місці, щоб знову чути одне й те саме, і щоразу Олександр розглядав жінку до деталей. Бачив, як змінюється колір її шкіри з білосніжного на засмаглий оливковий, як вона експериментує з зачісками, як змінює стиль життя, змінює себе ззовні, розуміючи, що не може нічого зробити всередині. Мері хотіла прожити безліч життів хоча б частково, розуміючи, що прожити одне повноцінне їй не дано. Перед кожним сеансом Олександр хотів запросити її на побачення, а опісля розумів, що їм обом це не дасть нічого, окрім болю.

Він повернувся до вікна, виловлюючи в дзеркальних хмарочосах відблиски сонця, що ховалось за Нью-Йорком. Заплющив очі та вдихнув аромат парфумів Мері. Зовнішність була щороку інша, а от запах – один і той же. Аромат нагадав Олександру їхнє перше знайомство, тоді, у кабінеті Чарльза Еґарта, її батька. Однак цей спогад потягнув за собою наступний – про Джона, який однією своєю присутністю змінив усе.

Що робить людина, коли розуміє, що в її житті не залишилось нікого? Хтось плекає власну самотність, насолоджуючись кожною її миттю, хтось закривається у своєму горі, виставляючи його на показ, хтось убачає в цьому кару Божу, а хтось – шанс почати все правильно. А дехто просто заплющує очі на обмеження й починає жити одним днем. Саме цей шлях і вибрав Олександр.

Він ані словом не обмовився батькові про листи, адже це не змінило б геть нічого. Гордій з’єднав усі зв’язки з оточуючим світом на собі, а Олександр захотів перетворити їх на ланцюги. Він кілька разів уплутувався в бійку в клубах і приходив додому в синцях. Батько мовчав. Хлопець двічі попадався за водінням автомобіля без прав та в стані алкогольного сп’яніння. Гордій мовчки приходив і витягував сина з поліцейського відділку. Якось (цього разу вже випадково) Олександр зіштовхнув хлопця зі сходів, і той зламав руку в трьох місцях. Гордій мовчки взяв на себе всі витрати. Що б не робив гультіпака-син, «люблячий батько» приходив і все вирішував. І це страшенно нервувало. Як і той факт, що Гордій Шипалко жодного разу не накричав на Олександра, ні разу не сказав, що він розчарований, навіть не почав розмови про те, що правильно, а що ні. Він мовчки робив свою справу, будучи для себе сучасним сімейним мучеником, що змушений самотужки виховувати сина. От тільки цю важку ношу він створив собі сам! Олександра не мучила совість за те, що він робить, який це має вигляд зі сторони і до яких наслідків може призвести. Так тривало до того випадку в нічному клубі.

«Curly Brown» – заклад сумнівної якості, який полюбляли всі емігранти з території колишнього Радянського Союзу. Тут було все: секс, наркотики, гучна музика, питво в неймовірних кількостях та постійні бійки. Такі заклади користувалися великою популярністю в бойовиках вісімдесятих, і Олександр пишався, що міг стати частиною тої культури. Тут він проводив усі вечори, спускаючи батьківські гроші на випивку, стриптиз і навіть більше. Того вечора Олександр ляснув по сраці не ту дівчину, і перш ніж її запальний мексиканець не зробив в українцеві зайвих дірок, спостережливі сек’юриті викинули Олександра на задній двір.

Приземлення вийшло акурат на сміттєвий мішок. Це було не вперше і, найімовірніше, не востаннє, тому Олександр безтурботно підвівся та скинув з плеча шматок бананової шкірки. Усміхнувся думці про те, як сильно це рознервує батька, і пішов по вузькій вуличці, ледь притримуючись стіни. Думки плутались від кількості випитого, і спершу хлопець уявляв, як Гордій кричить на нього, потім на зміну прийшла мама, яка готувала такий смачний гидкий овочевий суп, а слідом – і бабуся з вишневими пирогами. Олександру здалось, що в