Читати книгу - "Все буде добре"

Вузька вуличка завершилась невеликим подвір’ям із ліхтарем і виходом на площу зі станцією метрополітену. Олександр зробив два кроки й зупинився. Під ліхтарем сидів чоловік із вимазаним сажею обличчям. Руки, теж чорні від бруду, щось малювали в білому альбомі. Поруч лежало кілька розмальованих аркушів. Заінтригований, Олександр підійшов ближче, і в ніс йому вдарив різкий запах. Він принюхався. Тхнуло помиями – і в першу чергу від нього.

– Can I… ем… сісти поруч? – плутались не тільки думки, а й язик. – Як це по-вашому… sit? Can I sit?[27]

Чоловік кивнув:

– Sure. This is free country.[28]

Олександр зреагував на кивок, оскільки мозок повністю відключив внутрішній перекладацький центр. Він присів поруч і взяв до рук аркуші з малюнками. Зображення звичайних речей залишало після себе двозначне відчуття. Ось група людей, що сидять за маленькими столиками півколом. Ось зображення молодої жінки, яка здивовано дивиться прямо в душу. А ось дах автозаправки десь за межею великого міста, і зорі переливаються в нічному небі.

– It’s… той… yours?[29]

Чоловік кивнув. Олександр провів пальцем по контуру останнього малюнка. Шосе з номером один, що вело кудись у бік гір. На протилежних краях малюнка хтось стояв, однак у кадр від цих людей потрапили лише руки. Справа – чоловіча, зліва – жіноча. І шосе номер один між ними, як натяк на те, що ці руки мають пройти довгий шлях, щоб торкнутись одна одної.

– Вері б’ютіфул… Гарно, тобто…

– Дякую.

Олександр потрусив головою й глянув на незнайомця уважніше. Не бомж, як він подумав спершу. Одягнутий охайно, хоч і просто. На вулиці зійшов би за звичайного нью-йоркця. Та й те, що здавалося сажею, при близькому огляді виявилось… кольором шкіри. Звичайний афроамериканець сидів у темному провулку Нью-Йорка, малював вуличну лампу та розмовляв українською. Це змусило Олександра протверезіти.

– Ви… ти… знаєш українську?

Негр кивнув:

– Я виріс у Бронксі, моїми сусідами були українці. З одним я дружив. Даймон багато говорив, тож довелося вчити мову, щоб його зрозуміти.

– Не Даймон, а Дімон… – виправив Олександр.

Негр усміхнувся:

– Даймон казав так само.

Вони сиділи мовчки: один малював, інший слухав звуки поліцейських сирен. Двоє незнайомців на околицях центру цивілізації. Потрібно було встати й піти, але Олександр зволікав. Уперше після того випадку в гімназії імені Лесі Українки він зустрів когось, хто мав хоч дуже опосередкований, але стосунок до України. Раптом Олександр відчув, як сильно сумує за домом, за тим місцем, де можна не переховуватись, не грати чужу роль, нікому нічого не доводити, а просто бути собою. Сльози самі потекли по щоках. Хлопець стиснув зуби, але де там. Емоції ринули водоспадом, і все, що Олександр ховав за постійними гулянками, вирвалося назовні.

Незнайомець продовжував малювати: вивів ліхтар, додав шматок цегляної стіни, жмут трави, що проросла крізь асфальт, та порожню пляшку з-під пива. Схвально оглянув свою роботу, заховав олівці, зібрав аркуші й повернувся до Олександра.

– Ти потрібен.

– Що? – Олександр розмазав сльози по обличчю.

– Ти потрібен, – повторив чоловік.

– Я не розумію…

– Ти ж це хотів почути, хіба ні? Що ти потрібен. Що ти не просто так живеш. Що твоє зникнення викличе в когось сум. Що ти не порожнє місце. Ти це хотів почути? Правда, не від незнайомця в провулку, але краще так, ніж ніяк, – він підвівся. – Ти не один. Ти потрібен.

– Але кому?…

– Це вже ти маєш вирішити сам.

– Чекай! – Олександр зловив його за руку. Навіть п’яний, він відчував знаковість цієї події, але ніяк не міг вловити, що йому потрібно робити з цим відчуттям. – Що… Як тебе звати?

– Джон, – і незнайомець пішов.

Вийшов на площу, завернув за ріг і перестав існувати. Наче його ніколи й не було в житті Шипалка. От тільки після цієї зустрічі залишилась не лише стружка від олівця. Залишилося щось іще, усередині хлопця. Щось, що лише планувало змінити його життя…

– Do you belive in predestination?[30] – запитала Мері, опинившись поруч.

Вона не любила тиші, не мала до цього терпіння. Можливо, їй здавалося, що коли співрозмовник мовчить, то ображений? Або ж відсутність слів викликала дискомфорт, який муляв і тиснув? Так чи інакше, але Мері потрібно було говорити, запитувати, уточнювати. Або щоб принаймні це робили інші.

– Що ти маєш на увазі? – уточнив Олександр.

– Ну… Ти теж думаєш, що ми всі рухаємося власними коліями, і немає способу зупинити поїзд і повернути назад? І якщо в кінці дороги є суцільна стіна, то ми повинні врізатись у неї?

Олександр витягнув із кишені телефон, знайшов фотографію в галереї й показав її Мері. Дах нічної бензоколонки з видом на шосе, що веде в напрямку гір.

– Дивись. Дороги існують,