Читати книгу - "Заїр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ти переживеш інші емоції. І знай, хоч ти, може, мені й не повіриш: я кохав тебе, коли ми були разом.
– Я знаю, хоч це анітрохи не зменшує мого болю. Завтра ми поїдемо в різних таксі: терпіти не можу прощань, а надто в аеропортах або на залізничних вокзалах.
Повернення на Ітаку– Сьогодні заночуємо тут, а завтра поїдемо далі верхи на конях. Мій автомобіль не зможе проїхати в пісках степу.
Ми були в чомусь схожому на бункер, який залишився тут від часів Другої світової війни. Старий чоловік, його дружина та онука привітно зустріли нас і провели в скромну, але чисту кімнату.
Дос провадив:
– І не забудьте: оберіть собі ім’я.
– Не думаю, що це її цікавить, – сказав Михаїл.
– Звичайно, цікавить, – наполягав Дос. – Я нещодавно бачив його дружину. Я знаю, що вона думає, знаю, що їй відкрилося, знаю, чого вона чекає.
Досів голос звучав водночас лагідно і ствердно. Атож, я обрав би собі ім’я, або погодився прийняти те, яке мені запропонували б, я остаточно відкинув би свою колишню історію й увійшов у свою легенду, але я надто перевтомився.
Я був геть виснажений, бо минулої ночі спав лише дві години. Моє тіло ще не пристосувалося до надто великої різниці в часі. Я прилетів до Алмати об одинадцятій годині ночі – за місцевим часом, тоді як у Франції була тільки шоста вечора. Михаїл привіз мене до готелю, я трохи покуняв, прокинувся вдосвіта, побачив унизу світло, подумав, що в Парижі зараз час, коли треба спускатися вечеряти, мені захотілося їсти, я запитав, чи обслуга готелю могла б мені принести чогось поїсти й дістав відповідь: «Звичайно, могли б, але вам варто зробити над собою зусилля і спробувати заснути, бо інакше ваш організм і далі житиме за розпорядком європейського часу».
Для мене найбільша мука у світі – це намагатися заснути; я з’їв сандвіч і вирішив прогулятися. Поставив портьє запитання, на яке йому, либонь, доводилося відповідати щовечора: «О цій годині виходити небезпечно?» Він запевнив мене, що ні, і я поблукав безлюдними вулицями, вузенькими провулками, широкими проспектами, місто, як і будь-яке інше – з яскравими афішами, з поліційними машинами, які проїздили вряди-годи, там жебрак, там повія. Я мусив постійно повторювати гучним голосом: «Я в Казахстані!» Бо інакше я подумав би, що перебуваю в одному з незнайомих мені кварталів Парижа.
– Я в Казахстані! – сказав я звертаючись до безлюдного міста, аж поки чийсь голос мені відповів:
– Звісно, ви в Казахстані.
Я трохи злякався. Зовсім близько від мене, на майдані, о цій нічній годині сидів на лаві якийсь чоловік із рюкзаком поруч себе. Він підвівся, відрекомендувався як Ян, народжений у Голландії, і сказав:
– Я знаю, чому ви тут.
Друг Михаїла? Агент секретної поліції, який мене супроводжує?
– Що ви тут робите?
– Те саме, що роблю від самого Стамбула в Туреччині. Мандрую Шовковим шляхом.
Я зітхнув із полегкістю. І вирішив продовжити розмову.
– Пішки? Якщо я не помиляюся, то ви вже перетнули всю Азію.
– Мені це було потрібно. Моє життя перестало задовольняти мене, хоч я маю гроші, дружину, дітей, володію фабрикою панчіх у Роттердамі. Протягом певного періоду я знав, за що я борюся – за стабільність моєї родини. Але тепер для мене все змінилося; усе, що раніше давало мені радість і задоволення, сьогодні мені геть остогидло. В ім’я свого шлюбу, своєї любові до дітей, свого потягу до роботи я вирішив викроїти два місяці для себе самого, подивитися на своє життя здалеку. Це дало результати.
– Протягом кількох останніх місяців я зробив щось подібне. Чи багато тут паломників?
– Багато. Дуже багато. Існують проблеми безпеки, бо політична ситуація в деяких країнах дуже складна, й аборигени там терпіти не можуть європейців. Але люди завжди готові ризикувати: думаю, в усі епохи прочан шанували, з’ясувавши, що вони не шпигуни, звісно. Але як я зрозумів, у вас інша мета. Що ви тут робите, в Алмати?
– Те саме, що й ви: хочу завершити свій шлях. Вам також не вдається заснути?
– Я щойно прокинувся. Чим раніше я вийду, тим більше маю шансів дійти до найближчого міста – інакше мені доведеться заночувати в холодному степу, на вітрі, який ніколи не вщухає.
– У такому разі, щасливої вам подорожі.
– Зачекайте ще трохи: я маю потребу поговорити, поділитися своїм досвідом. Більшість паломників не розмовляють англійською.
І він став розповідати мені про своє життя, тоді як я намагався пригадати все, що я знав про Шовковий шлях, давню торговельну дорогу, що сполучала Європу з країнами Сходу. Найтрадиційніший шлях починався в Бейруті, проходив через Антіохію і простягався аж до берегів Жовтої річки в Китаї, але в Центральній Азії він перетворювався на щось подібне до павутини, дороги там розбігалися в усіх напрямках, на їхніх перехрестях виникали торговельні пункти, які згодом перетворювалися на міста, що руйнувалися під час воєн між ворожими племенами, відбудовувалися жителями, знову руйнувалися і знову відроджувалися. Хоча цим шляхом перевозили різний крам – золото, екзотичних тварин, слонову кістку, насіння, політичні ідеї, групи втікачів від громадянських війн, озброєних бандитів, приватні загони для захисту караванів, – шовк був найрідкіснішим і найбільш бажаним у Європі товаром. Саме по одному з відгалужень цього шляху буддизм
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заїр», після закриття браузера.