Читати книгу - "Чумацький шлях"

Олександр Андрійович спохмурнів, замислився.

– Звичайно, Ільку, мені шкода, що ніхто в Україні не згадає мене добрим словом, як, наприклад, останнього кошового Калнишевського, але це не дуже засмучує мене. Головне – зробити хоч краплину добра своїй батьківщині, прислужитися їй, а не чекати від неї похвали та почестей. Хоч, правду кажучи, я сподіваюся, що мій стиль допоможе майбутнім історикам через багато-багато років дошукатися правди. А не дошукаються – так і буде «Історія русів» без автора, тобто без справжнього автора, бо авторство Кониського зразу відкинуть, – досить буде покласти поруч мої писання з його писаннями, як явна різниця кинеться кожному в вічі…

– Мабуть, так і буде, Сашко, – погодився Ілля. – Шкода тільки, що тоді нас уже не буде!

Сум його був цілком щирий.

Олександр Андрійович усміхнувся і, поцілувавши брата в голову, підвівся.

– Як казав наш покійний батько: що буде, те й буде, а буде те, що Бог дасть! Не сумуй, братику, а збирайся з духом та почимчикуємо до вечері!

Михайло Безкровний після прийняття хлопців до Коша забрав їх у свій курінь, велику хату, що стояла над лиманом, і наступного дня взявся за їхній військовий вишкіл. Передусім одягнув як слід, видав зброю – мушкета, шаблю, списа, порохівницю, оглянув їх з усіх боків і, залишившись задоволеним, сказав:

– Як на молодиків, тобто молодих козаків, добре! Але мало мати козацький одяг та зброю – треба навчитися володіти цією зброєю, їздити на конях верхи, плавати на чайці, стріляти з гармати та знати й уміти ще багато чого, щоб бути справжнім воїном… Навчаються молодики не менше двох років! Але зараз йде війна, і ви повинні всю цю науку пройти за два тижні!

– Ого! – вирвалося в Івася.

Безкровний усміхнувся.

– Ну, якщо не за два тижні, то за два місяці! Це все залежатиме від того, скільки часу дасть султан… Отож завтра й почнемо!

Наступні два тижні хлопці справді не висихали. І якщо дещо давалося легко, – от хоч би їзда на конях, до якої вони були звичні з дитинства, або стрільба з мушкета, що здавалася їм забавкою, – то гребля на чайці-галері або копання шанців навіть їх, звичних до важкої роботи, вимучували так, що й вечеряти не хотілося – тільки спати!

Зате фехтування на шаблях, вправи зі списом та ручна боротьба хлопцям подобалися. Тут уже упрівав «батько» Безкровний, бо йому доводилося показувати всі прийоми бою та боротьби. Хлопці швидко опанували це мистецтво і намагалися неодмінно перемогти свого вчителя або, зчепившись вручну, покласти його на обидві лопатки. Безкровний змахував з лоба рясний піт, ображено бубнів Івасеві:

– Та не души ти мене так! Кістки поламаєш! Ведмідь ти клишоногий! Ото прозвали тебе запорожці Іваком, то ти справді Івак-дивак! Думаєш, якщо вас двоє на одного, то ви й лицарі? Я, братику, коли був молодим, то міг би тебе з Кириком, – так він звав Керіма, – запросто за пояса запхнути. А ти на старого напосів та й думаєш, що схопив Бога за бороду! Та я… Та я…

Після боротьби «батько» ледве дихав. Від’ївшись на запорозьких харчах, вони мали ці вправи за іграшку. Івась то й взагалі не відчував сили. Дивлячись, як «батько» Безкровний віддувався і задихаючись промовляв «та я… та я…», він раптом схопив його та Керіма за пояси і легко, тримаючи кожного лише одною рукою, підняв обох високо вгору.

Безкровний задриґав ногами.

– Опусти! Чуєш – негайно опусти! – загукав він.

Івась опустив.

Керім ще дужче зареготав, а Безкровний, витріщивши очі, здивовано-вражено вирячився на свого молодого земляка.

– Ну й ну! – похитав він нарешті головою. – Не знав я, що ти такий Голіаф! Звідки в тебе така сила? На вигляд ніби й не велетень…

– Та вже яка є, – скромно відповів Івась. – Пробачте, батьку, за жарт! Дуже вже не люблю я, коли люди нахваляються – я та я…

Безкровний спочатку усміхнувся, потім зареготав:

– Ото й вирішив провчити батька? Ха-ха-ха! Ну й зух! Ну й молодець! Утер носа старому! Коли б ще проти турка проявив ти таку силу й спритність, то був би героєм! Ну, це попереду – аби живий був!

Навчання було перерване несподівано. Рано-вранці, коли Безкровний з хлопцями ледве продерли очі, до куреня примчав джура кошового і сповістив: