Читати книгу - "Кінець Жовтого дива"

Поки я похапцем одягався, біля воріт просигналила чергова автомашина. Салімджан-ака посунувся, і я сів поруч. «Волга» рвонула вперед і вже помчала вулицями. Раптом мотор чхнув кілька разів і заглух. Водій дотяг машину до узлісся, зупинив. На лобі йому виступили великі краплі поту.

— Що там у тебе? — вигукнув Салімджан-ака.

— Даруйте, товаришу полковник. Я винен… це… це моя провина…

— Що сталося, тебе питають?

— Бензин кінчився… Забув заправити звечора…

— Як?! — спалахнув Салімджан-ака, сердито штовхаючи дверцята. — Давно пора було гнати тебе в потилицю!

Ми вийшли на дорогу: ніде жодної машини. Тюпати до кладовища не було ніякого сенсу. Звернули праворуч, пройшли вулицю Яккачинар і вийшли на Мукімі — так до відділення було ближче.

Неждано з-за повороту вигулькнула юрба, попереду неї, ніби два спринтери, бігли живі трупи в саванах. І справді, їм міг би позаздрити найспритніший бігун — на такій неймовірній швидкості мчали вони: ми не встигли й оком змигнути, як вони проминули нас.

У юрбі вже було чоловік п'ятдесят, проте до неї весь час приставали нові переслідувачі. Між них були переважно літні люди, але бігло за втікачами і з десяток дітлахів. Вони свистіли, тюкали, на ходу жбурляючи через голови переслідувачів каміння. Шум, галас, тупотіння ніг…

Юрба вже наздоганяла втікачів, як раптом Могильник Суфі зупинився, замахав над головою довгою палицею.

— Ха-а-є Ходжа Ахрару Валі! — дико заверещав він.

Юрба від несподіванки зупинилася, відсахнулась. Утікачі, скориставшись з того, що їхні переслідувачі на якусь мить отетеріли, знов кинулися в ноги.

Ми лише потім з'ясували, чому довелося відщепенцям дочасно залишити своє пристанисько. Все сталося через мою квапливість.

Адил-хитрун зразу ж запримітив, що сталева скринька зникла.

— Послухай, Могильнику, не жартуй! — гаркнув він.

— Про які жарти ви кажете, мій рятівнику? — здивувався Суфі.

— Ти витяг у мене пістолети!

— Аллах з вами, навіщо вони мені?!

— Стривай, стривай, ти ж і кинджал поцупив?!

— О, сотворитель! — простогнав Могильник.

— Еге-е, паспорт також зник?!

— О всевишній! — похитнувся від жаху Суфі.

— Не смій турбувати Всевишнього! — заверещав, шаленіючи, Адил-баттал. — Де скриня? Куди ти приховав золото?

Могильник Суфі також відчув себе зле, помітивши дивну порожнечу в кишенях.

— Як ви смієте мене звинувачувати, коли самі вигребли з моїх кишень усе до останньої копійки?! — Він став зловісно підводитися з місця. — Гляньте, в кишенях вітер свище. Ви поцупили в мене навіть складаний ножик!

— Зрадник!

— Дрібний злодюжка! — І два живі трупи кинулись один на одного з кулаками.

Адил був лютий, мов сто чортів, адже він утратив усе, що мав, і надію на порятунок. Ну, а Могильник, старий рецидивіст, не вперше брав участь у подібних бійках та ще й он як відгодувався на дармових харчах! Одне слово, вони так відлупцювали один одного, що обидва, знеможені, повалились додолу. Був би бідний шейх Адил живий, пополамав би він голову над тим, кому віддати пальму першості.

Якийсь час Адил і Могильник, обіпершись об стіну, мовчки пронизували один одного очима.

— Де скриня?

— Віддай складаний ножик!

— Куди поховав пістолети?

— Гроші забрав, хоч би монетку залишив на проїзд!

Після цього заходились битися з новою силою. У склепі чулися лиш глухі звуки стусанів та вигуки: «Ось тобі пістолети, йо Ходжа Ахрару Валі!», «Ось тобі складний ножик, йо Джамшиді!»

У цей час повз склеп проходив якийсь богомільний дід Абдуразаак-ата, котрий вирішив перед вранішньою молитвою провідати могилу невістки, що померла під час пологів, і почув гамір, глухі окрики, важке сопіння. Спершу він злякався, подумавши, чи не воскрес наш найсвятіший шейх Адил, але цікавість узяла гору, і він, заглянувши у щілину дверей, побачив, як два… покійники в саваних лупцюють один одного.

Старий злякався тепер насправді й навпростець кинувся до мечеті Ходжа Ахрару Валі, де вже зібралося чоловік тридцять молільників. Усі нашвидку порадилися і незабаром тісним кільцем оточили склеп. Але ніхто не насмілювався підійти до дверей. Тоді імам мечеті виявив неабияку відвагу: прочинив двері й відсахнувся, викрикнувши:

— Будь ти сам шайтан — щезни!

Відповіді не було.

— Будь ти привид чи ангел — щезни!

І знов тихо. Тоді імам здогадався, що тут щось нечисте, що сили небесні тут ні до чого і треба вдатися до сил земних.

— Закір-кади[30], біжіть подзвоніть у міліцію!

Не встиг він доказати ці магічні слова, як спочатку зі склепу вибіг довгий мрець із палицею в руці, за ним слідом — мрець-коротулька. Обидва стрімголов припустили до задніх воріт кладовища. Молільникам не лишалось нічого іншого, як кинутися в погоню, затиснувши попід пахви калоші, які раз у раз злітали з ніг…

Далі — більше: до переслідувачів приставали все нові й нові помічники — двірники, рознощики молока, робітники, що поверталися з нічної зміни, бабусі, що попідводились раненько місити тісто. Юрба густішала, росла й переслідувала злочинців, доки не оточила вкрай знесилених «покійничків». Але підійти до них ніхто не осмілювався.

— Невже це привид святого шейха Адила? — висловив хтось здогад. — Тоді хто ж другий?

— А може, злодії, які причаїлись у склепі?

— Та ну тебе, хіба залишились у нашім місті злодії?

— Може, їх поховали помилково? Буває ж таке…

— А чому тоді вони ховають лиця? І чого тікали?

— Видно, бояться.

— Тоді точно — злодії!