Читати книгу - "Бурецвіт, Марія Ряполова"

Садівник був спокійний та задумливий. Він не збиткувався над Бурецвітом, здавалося, його думки зайняті чимось важливішим.

Після сніданку шляхетний Тенто попросив мене заплести йому тоненьку косичку, щоб вона закладалася за ліве вухо. Ми всілися на лавці під будинком, я відділила пасмо його волосся та почала плести. Садівник повів Перлу милуватися квітами у своєму невеличкому садочку за будинком.

— Лісник просто диво, — сказала вона, повернувшись з екскурсії. — У нього такий садочок.

— Я бачила.

— Піди поглянь іще.

З-за будинку показався Садівник і хитнув головою в напрямку своєї невеличкої плантації. Я полишила готову косичку й піднялася.

— Ну, як мені? — поцікавився шляхетний Тенто.

— Дуже личить, — сказала Перла.

— Може, зробиш мені таку саму з іншого боку?

Перла з посмішкою сіла біля нього. Я пішла за лісником.

— Отаке в мене тут квіткове царство, — сказав він, коли ми обігнули кілька рогів цієї дивної споруди.

— Так, гарно. Справді.

Він задоволено всміхався.

— Я не намагаюся підлеститися, — швидко додала я.

— Знаю. Ти не дуже і вмієш.

— А що з вашими цілорічними папоротями?

— Не знаю, щось пропадають.

— Ви їх забагато поливаєте.

— Справді?

— Так. Учора і сьогодні — треба через день, якщо нема дощу. А це що? Я таких і не знаю.

Я замилувалася стрункими квітками з яскраво-рожевими пелюстками.

— Я не знаю їхньої назви… вони тут повиростали, як бур’ян. Я пожалів видирати.

— Ви що, видирати! Вони чарівні.

— Любиш гарне? — спитав він.

— Авжеж.

— Хочеш, покажу гарну штуку?

Я здивовано обернулася до нього.

Він хитро примружив очі і мав вигляд дитини, що збирається вчинити витівку.

— Звісно, — сказала я.

— Ходімо.

12

Він повів мене вглиб лісу, хвилин за двадцять ми вийшли до округлої споруди, що нагадувала крихітний планетарій.

— Там… орхідея? — спитала я.

— Ні. Дещо краще.

— Краще? — здивувалась я.

Ми увійшли. Всередині було порожньо, лише в центрі кімнати був столик на довгих ніжках. На ньому стояла підставка, а на підставці красувався кристал. Це був ніби звичайний кристал, але він не лише відбивав світло, а й мав власне сяяння. І воно дивно діяло на мене. Лише поглянувши на кристал, я раптом відчула, як усі мої страхи і сумніви відступають, обрaзи, давні та нові, розчиняються в його м’якому, ледь помітному світлі. І залишаються лише спокій та радість буття.

— Що це? — пошепки спитала я.

— Кристал неможливих бажань. Таких усього кілька на світі.

— Вони бажання виконують?

— Так, але тільки неможливі.

— Неможливі?…

— Так, якщо ти побажаєш чогось, що тобі не до снаги і не може статися без магії. Тоді кристал миттєво виконує твою волю. Але якщо ти помилишся в бажанні, наслідки можуть бути непередбачувані. Ти задаєш кристалові задачу, яку він не може вирішити. Можливі речі йому не під силу. Але коли його про щось просять, він не може просто відкинути це завдання.

Кристал виплескує енергію, намагаючись зробити, що сказано, але бажання виконати не в змозі. Тоді ця енергія може стати руйнівною. Якщо ж бажаєш справді неможливого, кристал виконує все легко і сяє дужче.

— Справді?

— Так. Цей заповідник виник, коли його засновник побажав, щоб тут завжди було літо — тільки в цій місцевості, посеред звичайного клімату. Кристал виконав його бажання. А оскільки точ них меж засновник не вказав, заповідник трохи пересувається.

Він замовк, зачарований каменем. Той сяяв дужче, міняв відтінки. Я відчула, як щось у мені відгукується на музику його світла. Щось, здатне бути в гармонії з усім і всіма. Кристал налаштовував нас на свою хвилю. Я милувалася ним і милувалася всім світом у ньому.

На Садівника це теж, певно, подіяло.

— То… Бурецвіт виконав уже всі завдання? — спитав він.

— Ні, залишилося одне…

— То хай виконує… А там… подивимося.

Кристал починав ніби більше сяяти від нашої уваги.

«Ця штука може вирішити всі мої проблеми», — раптом подумала я.

Камінь гостинно простягав до мене свої промінчики, що піднімали дух до небес.

— Тільки не думай скористатися ним, — сказав Садівник, глянувши на мене. — Цього робити не можна. Цей кристал уже зайнятий — він підтримує заповідник.

— Та я…

— Ходімо.

— Як, уже?…

Він потяг мене геть.

— А може… — лопотіла я.

— Надвір, — скомандував Садівник.

Ми вийшли. Сонце яскраво сяяло, на небі лише де-не-де виднілися легкі хмаринки. Раптом я у звичайному сонячному світлі почала вловлювати особливі промені, що походили від кристала. Я поглянула на соковиту зелень, залиту цим світлом, і подумала, що насправді все на світі просякнуте цим дивовижним світінням.

— Ну як? — спитав Садівник.

Я поглянула на нього. Вперше я не почувалася поряд із ним напруженою. Я дивилась і нічого не говорила.

— Усе зрозуміло, — зітхнув він, узяв мене під лікоть і повів назад, до свого будиночка.

13

Перла та Бурецвіт сиділи на травичці неподалік халабуди й неголосно про щось розмовляли.